Мирослав Іванович Дочинець - Криничар

class="p1">Ще ніч не прибрала росу, ще молочник не вдарив у браму, а я вже обходив варти і чекав денного присуду. Коли став перед паном Лойком, той навіть не обернувся. Між нами плелися якісь темні нитки.

«Є розказ відрядити тебе до комендантської обслуги на якусь пильну роботу. Ти прихитрився переступити мене?»

Я пояснив йому, що нагорі працює мій свояк і конче потребує потуги. Це не надовго. Пан Лойко байдужо махнув прутиком ‒ іди! Чоловік показував, що втрата для нього пуста, до мене він не має більше інтересу. Так мені виділося тоді.

І став я криничарем.

У поміч нам було приставлено двох вояків, вони спускали нас на двох лавичках у глибінь, доки ми не починали трясти мотузками. Тоді нам подавали цебра і струмент. Ми всідалися на дошки, перекинуті з ніші в нішу. Такі довбанки були кожні п'ять ліктів, щоб майстер міг почистити стіни від слизу і моху. Спускали нам і довгі затверділі кишки дикої свині, аби, коли піднімалися зісподу гази, ми могли вдихнути свіжого воздуху. У нішах ми клали товсті свічки зі старого воску, що давали рівний і високий пломінь. Роботу провадили де пласкими клепачиками, де шкрябачками й дротяними щітками, а де й солом'яними мачулками. Завершували чухання стін тертою чорною сіллю, тою, що дають лизати худобі.

Нелегкий то був старанок. А що тоді казати про тих, котрі вирубували колись цей колодязь у скалі?!

Готовий клапоть поверхні Петро висліпував з двома свічками, розшивав кожну тріщину, встромляв у них стебла. Я дивувався: «Нащо така ревність?» ‒ «Так треба», ‒ обрубував моє дивування Петро.

Кожні три години нас витягували подихати й зігрітися. На осонні зуби дрібно цоркотіли, доки не ковтнеш битої вогнем грушевої паленки. Аби якось заохотити моє призвичаєння, Петро любовно просторікував про своє криничарське рукомесло. Він знаходив живі й любомудрі слова, коли розповідав про своє жадане діло. А головно ‒ про воду, бо вона, власне, і є покликом тієї принади.

«Комусь орати й сіяти, комусь ‒ рубати дерево, комусь ‒ мурувати, а мені ‒ дай воду. Одні її відрами черпають, другі ‒ ситом, а я ‒ руками, бо інак не вчую її норову. У криничара два найперші струменти ‒ прочуття і окомір. Але не просторовий, як у гармаша, а глибинний. Інакше не впізнає жилу вглибині. Мені в цьому навіть п'яти помагають. Не смійся, так і є… Бо як ще вгадаєш незриме жерело? Походиш-потопчешся босака на урочному місці (важливо, аби-напередодні дощ не падав) ‒ і вчуєш живинку, що тихо зітхає під грунтовими шарами. Якщо земля затужавіла і глушить жерельне шептання, тоді слідкуй за птицями, зважуй росу на пальцях, приглядайся до квіточок і до кори деревної ‒ там усе прописано для уважного ока. Перед бурею-грімницею пильнуй, куди впадуть перші краплі ‒ вода воду притягує… Ну, добре, знайшов ти місце, вдарив пробний щуп ‒ є водиця, та вдоволення твоє ще не кінечне. Вода, як і чоловік, різниться. Вода буває і пуста, і блудлива, і млява, і хвора. Міркуй далі, бийся доти, доки не нападеш справедливу жилу, що склом задзвенить на зубах, що аж скроні зведе від свіжості. Така вода й думки промиє, не лише кості. Вода ‒ як дарунок долі. І тішишся тоді, як дитина: ще один земний замочок відімкнув… А вже самі надра ‒ тут я свій, тут я дома. Пласти читаю, як дяк Апостола. Все рідне і знане, як жонине тіло. Ти не повіриш, я мозком кістки чую товщу кам'яного пласта; волосиною на руці ‒ глибину; за віддихом з рота вгадую, скільки ще копати. А вже кремінь, пісок, шутер чи суглинок самі мені вказують, чим мостити стіни зрубу. Бо криниця, хлопе, не до криниці, як майстер не до майстра… Я перед тим мастаком, котрий видовбав цей колодязь, доземно схиляю крисаню. І за рівну, без ганджу роботу, і за хитрий приховок…»

Я розумів з того лише одне: цей «хитрий приховок» Петро Солома й шукає в кам'яних тріщинах.

«Чоловік, як червак, мусить сам собі проїсти дорогу в житті. Ми, крипичарі, проїдамо її в землі і через ці глухі нори міримо пробитися до неба».

Доки ми дихали свіжим люфтом, двоє гонведів піднімали корбою з дна те, що ми начистили. Петро перебирав купу, щось ворожив. А я в коротку часину спочинку прикипав очима до вежового проруба, в якому час од часу сіріла постать чоловіка-орла. Його гострі очі й дзюбатий ніс підказували цю схожість. Якогось разу він ковзнув очима в мій бік і наші погляди схрестилися. Я гідно прийняв той позирк і готовий був повірити, що його очі потепліли, крижинки в них заломилися подобою усміху.

Округлюючи денні труди, пан-майстер мовив: «Добрий починок. Виджу, я не змилився, до роботи ти схопний. Кедь будеш і надалі так вганятися, то до чогось доробишся. Й землиця відкриє тобі свої тайни. А може, й сама вода…»

Увечері під вежею поклали ще одну вартівню з псом. Це був Палений. Я зрадів, тепер у цьому хмурому, замкненому мурами дворі, я мав уже трьох «своїх» ‒ Петра-копача, вірного цімбора Паленого й загадкового пожильця вежового каземату. Хоча ми з ним ніяк не зносились, не перегукнулись і словом, та що, зрештою, важать слова…

З дня роботи під рукою криничара я перейшов на його стіл і платню, що була не меншою, як на псарні. Коли сонце зависало над липою, єдиним у дворі деревом, я спускався до брами за полуденком. Брав із собою і Паленого, аби напоїти чистою водою, аби вщипнути щось і для нього з Соломчиної смакоти. Совісно було брати від дівки харчі голіруч. {«Коли щось береш, давай щось і сам», ‒ пам'ятав я Симкову настанову.) Першого разу нарвав для неї липового цвіту. Тут він не такий, як у долині, ‒ шелеснатий, з медвяними бумбульками, як горішини. Казали, що саджанець привезений сюди аж із Задунав'я.

Другого разу витяг із-за пазухи зайченя, Палений винюхав нору. Як вона тоді пищала з радості! Або нанизав на соломинку ягід і зав'язав, як засилюють рибарі кукан. Подав їй, а вона потягнулася ротом, зривала кожну ягідку зубами і мружила соромливі й водночас напасливі очі. Ніколи не забуду тої мішанки запахів ‒ роздушених суниць і насонценої соломи, що точилися від волосся. Сік стікав її губами в ямку на підборідді, Юлка збирала його пальчиком і облизувала. Я так зачудувано позирав, що вона простягла палець, змочений соком, і мені. Та