Мирослав Іванович Дочинець - Криничар

іззаду задиристе: «Гей!» Той голос долетів разом із запахом, і їх я, як той вірний пес, упізнав би з тисячі запахів і голосів. Обернувся так рвучко, що сіпнув напухлу руку. Її око це нараз ухопило: «Я рада, що днесь ти обутий, але яка пришта сталася з твоєю другою рукою? Бігме, це не я, видиш ‒ кобила чинно упряжена…»

«Знаєш, ‒ скривив я болісний смішок, ‒ коло дурної голови й рукам немає супокою».

«Еге, як у тій співанці: «Які руки, такі ноги, така й голова Іванова…»

«Це про мене, хоч я й не Іван, а Ферко».

«А я пишуся Солома Юлина. А кличуся Юлка».

«Юлка, що найліпше пече в Мукачеві. Я куштував твій колач, зроду такого не їв».

«Йой, зараз носом небо проб'ю. А чи хочеш заробити маковий книш?»

«Та де не хочу».

«Віднесеш няньові перекуску до замкового кадоба?»

Я некліпно дивився на її лице, шию, груди. Сліпила білизна зубів, сорочки, намиста.

«Агов, ти не на ті книші позираєш!» ‒ засміялася так дзвінко, що аж кобила здригнулася.

«Я донесу, не бійся», ‒ прочумався я.

«Що б я мала боятися калічки! Зате й даю тобі вузлик, бо хворими руками не розв'яжеш».

«Виджу, дівко, в тебе рот повний вітру».

«А в тебе під шапкою дурний камінь», ‒ вдарила білими литками коня ‒ і лише китиці черлені завіялися над гривою. А я стояв із тайстриною і спізніло розчовпував сказане. Бувають хвилини, коли одразу міняється значення слів. Будь-яке звичайне слово промовляє про любов. Я поблагословив цей день і попрямував до фортечних воріт.

Їх мені відчинив мрець. На возовій дошці лежало тіло в пошматованому скривавленому сіряку ‒ один з учорашніх «збуїв». Перед воротами його поклали на землю, давши востаннє попрощатися з наземною обителлю. Я був ударений побаченим. Візник, сумноокий старий русин, скрушно мовив: «Скільки дуру вроджують людські голови».

«А чиїсь руки це довершують, ‒ гірко подумав я, ‒ Ліпше б їм бути вічно опухлими чи всохлими».

Копач Петро спочивав під липою. Клапаті його брови і торчкуваті вуса були притрушені порохом. Ціла піщана купа лежала обіч, видобута з глибини. Я розповів йому, як близькому, про свої гризоти.

«Направду мерзке діло ‒ цькувати людей. Та не будеш же ти через це нівечити себе, бо й сам загудеш. Треба тобі, хлопе, прибиватися до якогось благого ремества. Хоча б до криничного. Мою роботу тут сам комендант опікує. Криниця нечищена бозна-скільки часу, але не це головне. Я не можу тобі відкрити одну тайну, бо й сам ще не все знаю. Мене через те й домів не пускають, доки не звершу загадане. Для цього пани на всяку спомогу йдуть. От і зважуся попросити собі тебе в поміч. Ти, бачу, уноша покладливий і жилавий, може, й прилюбиш криничарське діло».

Петро, як із рівнею, поділився зі мною гостинцями. Я прийняв з його рук білий маківник, як святу дору. Боявся вкусити, дихав ним, тулив губи до рум'яної плетінки, яку ліпили її руки.

Дворищем снували гонведи, прислуга і купці, що мали легітимацію на завіз ідла і питва. Я підняв очі поверх їх голів і увидів велику сиву птицю в клітці. Аж здригнувся з несподіванки. Таки то був чоловік, що стояв за широким загратованим вікном і дивився в небо, як і належить людині-птиці. Я впізнав його одразу ‒ гордовитого старого каторжанина, котрий учора не обізвався до коменданта. Тепер він уважно зорив за птицями, що цівікали в пагіллі липи, під якою ми трапезували. Я цоркнув камінцем об відро ‒ голова за решіткою хитнулася, і взір приземлився. Мене ніби злили водою. Та моя непоказна парсуна нічим його не привабила, і очі знову вернулися до птиць. Я примірився: до його підвіконня були добрі два людські зрости, і якби дотягнутися палицею…

«А що, ‒ обернувся я до Петра, котрий подрімував у затінні, ‒ якби я передав свій книш тому челяднику?»

«Ти м'який не лише серцем, а й розумом, ‒ гиркнув той. ‒ За таку милість і сам загримиш до ями. Тоді не ти, а тебе цькувати будуть псами».

«Хто він?» ‒ запитав я.

«Всяке торочать. Одні кажуть, що вельможний граф. Другі ‒ що високовчений. А хтось його має за літерата, бо безнастанно щось пише».

«Пише? Де?»

«На стінах, на долівці. Де ж іще? Він, коли йому в цій вежі відвели келію з вікном, ‒ уперся, не хотів іти. Каже: піду, якщо перенесете за мною старі стіни. То мої книги, я їх роками писав. Сміхота. Мусили тягти його за руки-ноги. По темницях він з молодих літ. Дехто гадає, що сплив з розуму. А як на мене, то він розумніший тут за всіх. Не дурно ж і комендант, і ішпан, коли приїздить, кланяються йому. Правда, він не відкланюється. А чому? То знає лише він сам. Але Бог тобі до нього, ти за себе міркуй».

Я міркував. Доля ‒ не підкова, її не перекуєш. То правда, зате переломити можеш. Одним кроком, одним словом… Якби я тоді сказав Петрові Соломі: «Копайте свою яму, а я залишаюся з псами» ‒ де б я був нині, і ким, і яким? І чи був би?

Доля ‒ не підкова, важко зломити її. А от вона тебе зігне і зломить на дух. Бо примітив я, що все значуще, все посутнє дається нам на зломі. Наче доля бере нас на зуб: чи добрий метал, що з нього можна скувати? І гамселить, і розпікає, і гартує, доки щось не вийде ‒ криця чи шлак. А криця, хто знає, ‒ найміцніша та, що не лише залізом кута, але й підбита каменем. Коли іскри летять з-під підкови ‒ це ознака, що криця вже дозріла, вже не вкришиться і не вломиться. Хіба що зноситься.

Тоді я сказав Петрові: «Згода, кедь щось вийде з вашої затії, я буду вам добрим помагачем».

Як мало треба людині: добра їда, потішне слово, лагідність тихого вечора. До всього минула ще й вогняниця від знахаревих проколів, що цілий день пекла руку. Небо цвіло звіздами, мерехтіли вогні сторожі на бастіонах, тріщали паперовими крильцями кажани. Мені крізь дрімоту вчувалося іржання кобилиці, яку принукувала голими литками дівчина з ясними косами. За нею гналися пси, а я втратив голос, аби їх спинити. Руки й ноги були скуті ланцами, прив'язаними до гарматного ядра. Десь завив пес, і це помогло мені стрясти з себе тлумний сон.