Андрій Анатолійович Кокотюха - Київські бомби

2

Київ. Політична в’язниця. «Косий капонір»

— Обличчям до стіни! Руки за спину!

Наказ віддавався всякий раз, коли арештанта виводили з камери. Хоч на допит, хоч на прогулянку.

Цього разу була прогулянка.

Допитів, як і обіцяв ротмістр Підвисоцький, більше справді не було. Три дні до наступної Тимофієвої зміни тягнулися незвично довго навіть для тюрми. Полтава дуже боявся й випадковим рухом видати себе, виказати тюремникам той дивний, незрозумілий, піднесений стан, котрий охопив його зсередини. Настрій у арештанта, особливо того, котрому вирок відомий уже до суду, а отже, сам судовий процес стане чистою формальністю, напевне мусить бути інакшим. Тому весь цей час Полтава намагався вдавати із себе пригніченого, подавленого, роздушеного — словом, такого собі живого мерця. Звісно, саме так мусить виглядати хлопець, якому ще немає двадцяти, а він уже до кінця року повинен залишити цей світ, навіть не пізнавши всіх його радощів.

Хоча, коли наставала ніч і всім мешканцям одиночок наказували спати, Полтава, витягнувшись на жорстких нарах та накрившись до підборіддя тонкою сірою ковдрою, дивився в темний маленький заґратований квадрат вікна й думав: насправді він рано радіє. Нехай наглядач Тимофій передавав йому записки від сестри, ризикуючи роботою й напевне — власною свободою. Гаразд, вони земляки, й брат тюремника теж постраждав за ту справу, якій сам Полтава збирався присвятити найближчі роки, ось лише так швидко й задурно померти за неї не збирався. Припустімо, цей Тимко співчуває йому, підтримує морально і готовий організувати втечу.

Поки все складається.

Крім одного.

Головного: чи не лишаться плани й обіцянки, що вселяють надію та зігрівають арештанта в холодному кам’яному мішку, лише словами.

Цей Тимофій лише наглядач, до того ж — однорічник, вільнонайманий. Можливості його обмежені. Тоді як вивести особливо небезпечного в’язня з військової тюрми здатен лише той, хто має в цій в’язниці бодай невеличку, зовсім незначну владу. Звісно, міркував Полтава, даремно кидатися словами цей навряд чи буде. Ось лише що за ними стоїть — поки невідомо. Урешті-решт, тюремник може зважитись, і напевне — зважився на відчайдушний крок, який у результаті може стати фатальним для обох. Сприяння небезпечному державному злочинцеві, терористу — це не жарти, далеко не жарти.

Тож коли ранкову тюремну пайку нарешті приніс він, Полтава уже втомився стримувати себе — кинувся до прочиненого вічка дверей просто з місця. Чекав слова, знаку, навіть чергової вісточки від Оксани. Натомість зіткнувся з холодним, недобрим, навіть якимось густим мовчанням і відразу зрозумів: недарма боявся, пропало все, нема жодних надій, обіцянки виявилися видутими з крихкого скла, розбилися через чийсь незграбний та необережний рух. Усередині раптом усе затягнуло кригою, Полтава не міг їсти, хоч відчуття молодечого голоду не в змозі виявилася перебити навіть в’язниця.

Повернувшись до стіни обличчям, Полтава завмер в очікуванні, поки тюремник зачинить двері камери, тому в першу мить не повірив, коли почув за спиною тихе:

— Готовий?

— Хто? — вирвалося в нього мимоволі, й наступне питання прозвучало, ніби відбившись луною від стін: — Коли?

— Тихо, дурню, — рівно мовив Тимофій, брязнувши ключами й голосно закашлявшись при цьому. — Не волай. Чого волаєш?

— Нема ж нікого…

У тюремному коридорі в цей момент справді нікого не було.

— Дурень, — втретє повторив тюремник. — Пішов уперед. Іди й слухай. Тільки уважно, вдруге не повторю. Руки давай сюди.

На прогулянку чи просто з камери Полтаву завжди виводили в кайданках. Він покірно простягнув руки. Сковуючи зап’ястки, Тимофій наблизився, тепер мав змогу говорити просто хлопцеві на вухо:

— Сьогодні вночі. Іншої можливості не буде. Термін служби в мене кінчається. І взагалі…

— Що взагалі? — не зрозумів Полтава.

— Нічого. — Видно, в цей момент тюремник думав про щось своє, зрозуміле й близьке тільки йому. — Я поставлений розводящим караулу. Солдати міняються часто. Втомлені, доходять до караулки і відразу падають спати без задніх ніг. На тебе уваги ніхто не зверне.

— Чому?

Замок на кайданах клацнув.

— Кругом марш, пішов! — прикрикнув наглядач. І коли Полтава посунув звичним маршрутом по коридору, Тимофій рушив слідом, тримаючись за крок позаду, заговорив далі коротко, уривчасто: — Принесу солдатські штани, чоботи, спідню сорочку. Перевдягнешся. На тебе ніхто особливо зиркати не буде. Аби вдень — ще можуть. А вночі, кажу ж тобі, всім аби пику придавити. За караулкою — вмивалка. Там буде солдатська сорочка, ремінь, підсумок, кашкет. З караулки виведу, за стіни — теж. Далі сам.

Від простоти плану в Полтави перехопило подих. Хлопець навіть стишив ходу, та тюремник сильно штурхонув його між ребра.

— Волочи мосли, чуперадло! — гаркнув на весь коридор, а коли завернули до галереї, що вела до виходу в дворик для прогулянок, сказав тихіше: — Розкусять — обом гаплик. Тоді кожен сам по собі, зрозумів?

— Ясно. Але ж усе одно розкусять…

— Рано-вранці мене вже там не буде. Я про ніч кажу. Тому так… У караулці візьмеш наган, з будь-якої кобури. Сам. Влипнеш, почнеться гармидер — стріляти тільки в себе.

У Полтави враз знову перехопило подих. Тепер уже — від страху.

— Чому в себе?

— Бо в солдатів не можна, земляче. Я теж, вважай, солдат. Служиві не винні. Офіцера вали сміливо. Ти ж це вмієш, я тут начуваний. Усі начувані.

Полтаві розхотілося нагадувати, що той постріл у жандарма він зробив випадково, з переляку. Правда, якщо доведеться стріляти сьогодні, це теж буде не від великої сміливості.

— А якщо офіцер разом із солдатами?

— Я тобі не баба-ворожка. Повторюю: у солдатів не стріляти. Я недалеко від тебе буду. Засиплешся — звиняй. Але піднімеш наган на солдатика — теж звиняй. Першим же в тебе стрілятиму. Ось мені й виправдання.

Полтава замовк. Надто багато всього довелося тепер перекручувати й переварювати в голові. Перестав говорити й Тимофій. Вони тим часом дісталися дворика. Арештант, вдихнувши вогкого, але ще не надто холодного повітря, яким дихається з початком останнього місяця осені, звично й слухняно почав міряти кроками невеличкий простір від стіни до стіни. Над головою — сіре похмуре листопадове небо. Здається, тягнуло на дощ. Але Полтаві враз дуже гостро захотілося опинитися там, за стінами, під непривітним небом та противними, дрібними, тонкими краплями. Хай вони засіють його, хай свобода буде не повною, хай доведеться покладатися лише на себе й ховатися невідомо де й по яких кутках. Зрештою, в Полтави не було, як він тільки тепер чітко усвідомив, жодних реальних виходів на справжнє підпілля, котре могло б прихистити втікача на перший час.

Та й це здавалося дурним,