Андрій Анатолійович Кокотюха - Київські бомби

— Нормально, — спокійно відповів Левін. — Самий цимес. У вагоні першого класу пасажири самі не подорожують. Підозріло, Штерне, погодься.

А ось це вже переходило межу. Усі, включно з Левіним, користувалися псевдонімами й кликали один одного несправжніми іменами, навіть коли були самі. Але називати його Штерном у присутності не просто сторонньої жінки, а повії, котра через пиху та примху Левіна стає свідком і матиме після того десятки інших клієнтів, той не мав права. Штернові хотілося думати: це звичайне порушення дисципліни. Подібне Левін дозволяв собі вже не вперше. Навіть, як оцінював Штерн, намагаючись почати щось на зразок боротьби за вплив у групі. Котра в світлі останніх подій перетворилася на самостійну, не підпорядковану жодному центру бойову організацію. Проте чим далі це проявлялося, тим швидше Штерн готовий був припустити: поведінка Левіна цілком може мати зовсім інше коріння.

Довкола ходили люди. Київський залізничний вокзал жив своїм життям, котре стало зараз ще тіснішим: генерал-губернатор особисто наказав почати тут суттєві перебудови, бо треба розширюватися й рости. Адже розширюється й сам Київ, місто стає значимішим, усе більш бундючним, частенько почали навідуватися високі гості. Тож у довколишньому натовпі було так само легко загубитися, як і привернути до себе увагу скандалом. Тож Штерн, проковтнувши грудку люті, промовив так спокійно й виважено, як зміг:

— Що підозрілого?

— У першому класі пасажири самі не їздять, — терпляче повторив Левін. — Або сідають у купе двоє панів, щоб жерти коньяк цілу ніч, або катаються з молодими коханками. Для чого мені викуповувати самому ціле купе у вагоні? Тим більше не потрібен мені випадковий попутник, погодься. Конспірація, Штерне.

Він говорив упевнено, явно будучи переконаний не лише у своїй правоті стосовно дотримання конспірації, а й у правильності власних дій.

— Оце — конспірація? — Штерн кивнув на дівицю.

— Лілі — своя. Віддана мені, навіть любить. Правда, Лілі?

Замість відповіді розмальована смачно цмокнула супутника в щоку, лишивши яскравий слід від помади.

— Отак, — задоволений собою, сказав Левін. — Чудове прикриття.

Нічого більше не пояснюючи, він з підкресленою галантністю допоміг своїй дамі піднятися на сходинки, і вони зникли у вагоні. Штерну нічого не лишалося, як посунути до себе, в третій клас.

В іншому вагоні, теж третім класом, до Харкова їхав Малюта. Зустрітися вся група мусила на конспіративній квартирі, заздалегідь підготованій Гіршем. Той вибрався до Харкова на два дні раніше для зустрічі з Абрамовим, без харківських чисту явку знайти складно, це забере більше часу, ніж треба.

Фаїна з Вольфом лишилися в Києві. На думку Штерна, пристрасті довкола стрілянини біля казарм уже вляглися, й Фані досить сидіти під добровільним домашнім арештом. Та вирушати до Харкова всією групою, у повному складі, він не вважав за потрібне. Залишати її саму так само невірно з точки зору тактики: Фаїна не з таких, не захоче відсиджуватися, коли чоловіки зберуться на акцію. Тому з нею лишився Вольф, причому викликався сам, добровільно. Правильно, вирішив тоді Штерн після коротких роздумів. Колишній актор взагалі мало проявляв себе у подібних операціях, грав інші ролі, це вдавалося йому навіть краще. Стосовно ж Фаїни… Знаючи й не раз бачачи її в ділі чудовим сигнальником та загалом непоганим конспіратором, кур’єром чи зв’язковою, навіть маючи уявлення про її вміння користуватися зброєю й давати раду бомбам, Штерн усе ж таки жодного разу не чув від самої Фаїни про її участь в ексах. Тут же успіх забезпечували досвід, злагодженість дій та мобільність групи.

Чотирьох бойовиків, разом із ним, цілком досить, — так вирішив Штерн.

Харківська бойова організація зараз не просто допомагала його людям освоїтися в місті, якого ніхто з них добре не знав. Малюта — той узагалі вирушав до Харкова вперше. Узгодження дій із місцевими мало насамперед стратегічну й значною мірою — дипломатичну мету. Адже підготувати та провести екс на чужій території без дозволу тих, хто цю ниву з перемінним успіхом орав сам, було неправильно й неможливо.

Це вважалося вторгненням.

Порушенням усіх неписаних правил.

Бо експропріації в Харкові — парафія винятково харків­ських боївок, і в цій справі організація Абрамова вже не раз домагалася значних успіхів. Але влаштувати екс на чужій території в ситуації, що склалася в Києві, для Штерна було чи не єдиним способом роздобути грошей.

І справа не лише в необхідності поповнити скарбницю власної організації. Хоча це теж суттєво з огляду на те, що група на невизначений час змушена була залягти на дно…

Зайшовши до свого вагона та влаштувавшись на жорсткому сидінні, Штерн укотре прокрутив у голові весь свій план, від початку до кінця, аби зайвий раз переконати себе в двох речах.

По-перше, напрямок дії вибраний ним цілком вірний. Незалежно від того, що після акції помсти біля військових казарм у них під ногами фактично горіла київська земля. Бо кінцева мета, до якої він вирішив іти і яку ще не довів до відома групи навіть у загальних рисах, на виході буде того варта.

Київ давно не трусило. І скоро трусоне як слід, після чого місто назавжди або принаймні надовго отримає сильний переляк, від якого доведеться відходити дуже довго, що цілком лягає в русло боротьби з режимом, котру всі вони вирішили вести далі, не оглядаючись на тимчасову поразку революції.

Ну і, по-друге, сама по собі підготовка акції подібного масштабу забере чимало грошей. Штерн навіть мав усі підстави переконати себе: нічого такого не потягнула б партійна каса навіть два роки тому, коли був самий розпал революції і збройна боротьба з режимом увійшла в активну фазу. Зараз не так, нині гроші до одного партійного озера не збігають із різних струмків. Виходить, їм знадобиться напевне не один екс. Треба розводити їх у часі, реалізовувати в різних містах, що, звісно, трохи відтягне втілення його великого плану. Хоча Штерн збирався встигнути до середини грудня, не пізніше.

Тут головне — не лише дбайлива підготовка, а й удало вибраний день. І Штерн після тривалих роздумів визначився з датою.

Дрімаючи під рівномірний стукіт вагонних коліс, він раз по раз уявляв, як це буде. Ось гідний подаруночок тихим та буржуазним київським панам і панянкам перед самим початком Різдвяних свят. Вони, ліниві, дуже все це люблять — листівочки, шляхетні вітання, рожеві бантики.

Ось і отримають.

Не рожеві — червоні.

Здригнуться. Трусне цих сонних міщан капітально, ґрунтовно.

Хай там як — пам’ятатимуть довго.