Богдан Вікторович Коломійчук - Людвисар. Ігри вельмож

— А-а, Даманський, ви також тут? — додав він, зайшовши усередину. — Що ж, це до речі.

— І вам не спиться? — стомлено запитав господар.

— Де ж тут спатиметься, — відповів той, — все ніяк не йде з голови та різанина на Знесінні.

Бургомістр знесилено зітхнув. Проте війт звернувся до пана Єжи.

— Мій друже, — сказав він, — дозвольте запитати, чим ви плануєте зайнятись цього ранку?

— Хотів перевірити старий млин на Полтві, — знизав плечима той. — Кажуть, уночі там бачили якесь світло.

— Облиште. Те почекає…

Голос війта раптом став урочистим, як у дяка при службі:

— З дозволу пана Шольца, — промовив він, — негайно рушайте до будинку біскупа Лібера і, як тільки його преосвященство повернуться, схопіть і приведіть до ратуші!

Чим були зумовлені такі рішучі наміри, птах за вікном не побажав дізнатись. Він покинув спостерігати за цією вранішньою сценою, що розігралася в домі бургомістра, і з шурхотом зірвався з місця.

Розділ VI

Змучений кінь нарешті отримав спочинок. Заіржавши, як з полегші, він змінив галоп на крок. Христоф погладив його по гриві, хоча в душі був страшенно невдоволений скромними здібностями тварини. Але від самого Олеська добрих коней було катма… Наче той проклятущий мадяр зурочив!

Попереду відкривалось широчезне поле з невеликими хвилями пагорбів. Інколи поодинокі тіні хмар ковзали по ньому і зникали десь за обрієм. Часом серед поля зривався холодний вітер і, зібравши на дорозі жменю куряви, жбурляв його в обличчя вершнику, як немилосердний і невидимий дух, в чиї володіння той вдерся.

Обабіч шляху подекуди височіли незграбні могили з поламаними чорними хрестами. Декотрі були зовсім без хрестів, а інші — розриті і біліли кістками упокоєних.

Кінь під кур’єром несподівано захрипів і підставив під вітер широкі ніздрі.

— Ти чого? — Христоф потягнув повіддя на себе, водночас роззираючись довкола.

Проте нічого, що могло б спантеличити тварину, він не побачив. Хіба в заростях чорніла якась здохлятина.

Раптом кінь звівся дибки і, попри свою втому, щодуху кинувся бігти. Ледве втримавшись у сідлі, кур’єр спробував його приборкати, та марно. Той мчав уперед, наче серед його предків були не тільки орачі-трудяги, а й чистокровні рисаки.

Тільки скакавши так добру милю, Христоф зрозумів, що сердега тікав від п’ятьох вершників, які з’явилися серед поля. Не треба було мати гострого зору, щоб упізнати в них татар. Їхні низькорослі коні щосили топтали польову траву, несучи своїх господарів навперейми кур’єру.

«Що за чорт, — подумалось йому, — татари на землях Острозького…»

Але стріла, що просвистіла перед самісіньким його носом, урвала цю думку. Утікач щиросердо вилаявся і, міцно впершись колінами в кінські боки, звів мушкет.

— Тримай, сучий сину, — процідив він і натис на гачок.

Іскри посипались йому в обличчя, а найближчий татарин, розпачливо скрикнувши, перестав обтяжувати свого коня. У відповідь Христоф засміявся так, наче поклав одразу п'ятьох і тепер може небавом чвалати до найближчої корчми. Мовби здивовані такою вправністю, степовики відстали, а кур’єр спробував перезарядити зброю. Виявилось це зовсім непростим ділом, до того ж вітер, що, здавалось, також був проти нього, розвіяв добру частину пороху. Та все ж, упоравшись, Христоф був готовий стріляти знову. Татари тримались на добрячій відстані, і могло здатися, що вирішили дати йому спокій, якби попереду, просто на дорозі, не виник ще один бусурманський загін. Їх також, укритих хмарою куряви, було не менше п’яти, і справа здавалася геть пропащою.

Ледве завернувши коня, кур’єр удруге вистрілив і, жбурнувши мушкет у траву, вихопив шаблю. За мить шестеро степовиків оточили його і ще четверо летіли їм на допомогу.

Нападники не поспішали. Спершу дочекалися підмоги, а потім взялися цькувати свою жертву, намагаючись вдарити зі спини. Врешті, терпіння втратив сам Христоф: змахнувши блискучим лезом над головою, він посипав удари направо і наліво, як загнаний вовк, до останнього намагаючись вгризтися в собаче горло. В несамовитості і люті сміливець навіть не відчув, що впав з коня. І тільки від глухого удару на очі йому нависла кривава пелена, а в вуха мовби натекло води. Ледве вчувся йому раптовий пронизливий свист, що долинув звідкись, і розпачливий крик татар. Ще трохи, і запанувала тиша.

Повернувшись до тями, Христоф відчув, що лежить на траві, а під головою йому покладено сідло. Важкі повіки не хотіли підійматися, і тільки шаленим зусиллям волі чоловік розплющив очі.

Чотири постаті нерухомо бовваніли спиною до призахідного сонця, сидячи довкола маленького багаття. Одна з них підвелася і наблизилась до нього. Це виявився широкоплечий козак у дорогому вбранні.

— Очуняв, брате? — мовив той, засовуючи оселедця за вухо.

Христоф звівся на лікті, уважно вдивившись у незнайомців. У голові все ще паморочилось, а пронизливий біль нагадував про недавню пригоду з татарами.

Троє інших також були козаками. Схрестивши по-турецьки ноги, вони чистили і ладнали зброю, одночасно наглядаючи за казанком на вогні. Поруч них лежав у траві зв’язаний татарин, час від часу чи то стогнучи, чи то бурмочучи якусь свою молитву.

Христоф ухопився за пояс, але, нічого там не знайшовши, тривожно роззирнувся довкола.

— Це шукаєш? — промовив один із козаків біля вогнища, підкинувши йому дорожню сумку.

Посланець рвучко ухопив її і, відкривши, зазирнув досередини. Лист бургомістра, на щастя, нікуди не зник.

— Слава Пречистій Діві! — полегшено зітхнув він.

— О, то ти наш чоловік! — майже в один голос вигукнули козаки.

— Ет, будь він хоч дідько рогатий, — сказав козак у дорогому вбранні, — коли рубав так бусурманів, то він мені брат.

— І стрілець добрий, — докинув хтось із трійці, — я таких мало бачив.

— Ходи до вогню, — запросив інший.

Кур’єр підвівся і, трохи похитуючись, приєднався до гурту. За ним слідом підійшов четвертий козак.

— Я Андрій Карбовник, соцький єго мосці князя Острозького, — сказав він Христофу, — це мої побратими. А як тебе величати?

Кур’єр назвав своє ім’я.

— Ми тут гуляємо полем, — промовив соцький, — полюємо на татарські чамбули. Геть знавісніли бусурмани.

— Орда стоїть під Меджибожем, — додав інший козак, назвавшись Семеном Будним, — кажуть, сам Девлет Гірей з ними. Того такі й хоробрі ці чорти.

— А ти, брате, куди прямуєш? — запитав третій, Семен Лис.

— Маю доручення від львівського бургомістра, вельможного пана Шульца, доставити прохання королю. Знаю, він буде в Острозі, — відповів посланець.

— То ти ляхам служиш? — холодно мовив четвертий, що назвався Микитою Бродником.

— Не ляхам, — якомога стриманіше відповів Христоф, — а місту.

— А чи багато в тому Львові руського люду? — поспіхом запитав Будний, щоб згладити розмову.

— Багато, але більше за мурами живе, — чесно сказав кур’єр.

— Діждуться колись панове