Андрій Юрійович Курков - Бікфордів світ

– Ну, прокидайся, чумний! – крикнула весело, входячи в кімнату з каструлею в руках, Євдокія.

Вона поставила паруючу каструлю на цеглину, що лежала посеред столу, і побігла назад за тарілками та виделками.

Харитонов сів до столу.

У вікно постукав дощ, і його шум почав заколисувати мандрівця.

Євдокія розставила тарілки, нарізала хліба. Сіла навпроти гостя.

– Тебе-то хоч як звати? – запитала вона знову.

– Васько, Харитонов.

– Васько, – повторила хазяйка його ім'я і прислухалася, немов перевіряючи, як воно звучить. – Бери картопельки, хліба. Мені скоро на роботу. Я сьогодні в другу.

– Дусю, – Харитонов підвів очі на хазяйку, – а як місто називається?

Жінка підозріло глянула на Василя.

– Цього не можна! – суворо сказала вона. – Ми підписувалися, що назву міста нікому говорити не будемо. Воно ж стратегічне і на випадок війни військове значення має. А шпигунів нині знаєш скільки? Тільки і говорять щодня: то там упіймали, то тут упіймали. Я ж не знаю: може, і ти шпигун!

Харитонов хотів матюкнутись, але стримався.

– Ну не можна, – вона винувато зітхнула. – Розумієш…

Гість мовчки колупав картоплю. Була вона сухою і без масла, а тому в горлянку лізла важко.

– Я зараз води принесу, запивати, – помітивши труднощі гостя, залепетала хазяйка й вибігла з-за столу.

– Ну, а тепер поспи, відпочинь! – сказала вона після іди. – Я на роботу зараз, повернуся до ночі. Якщо хочеш – вийди на вулицю, а якщо перевірка дисципліни – кажи, що ти з першої зміни. Ну, бувай!

Усміхнувшись на прощання своєю милою усмішкою, вона вискочила з кімнати, залишивши Харитонова наодинці зі своїми сплутаними в клубок думками.

Він знову сів на кушетку. Насилу стягнув чоботи. Розмотав задерев'янілі онучі й зрозумів, що доведеться їх викидати, інакше від їхнього запаху може очманіти вся вулиця. Ноги теж були чорними від бруду. Босоніж він вийшов на кухню, відшукав відро з водою і тазик. Налив у таз води й опустив туди ноги – нехай бруд відкисне.

Дощ на вулиці закінчився, і в маленьку кухоньку, де ледве поміщався вузький стіл і ящик для картоплі, крізь вікно проник слабенький промінь осіннього сонця. Харитонов йому дуже зрадів і навіть підсунувся до нього ближче, щоб промінь потрапив просто в тазик.

Раптом скрипнули двері, що вели в кімнату. Мандрівець повернув голову і зустрівся з давно знайомим поглядом двох крихітних очей-ґудзичків. Із дверного отвору на нього дивився щур, той самий.

– Ну йди, йди сюди! – покликав Харитонов його й опустив руку до підлоги, наче тримав у пальцях якусь приманку.

Щур повів вусами і зробив дві короткі перебіжки, після чого зупинився, дивлячись на мандрівця вже з іншого боку.

Харитонов дістав із ящика картоплю, розрізав її ножем, який лежав на столику, і кинув шматочок звірятку.

Щур неспішно підібрався до картоплі й з'їв її.

Мандрівець відрізав іще шматочок і кинув уже ближче.

Щур спокійно перейшов на нове місце і теж з'їв.

Третій шматочок Харитонов поклав на долоню і простягнув, нахилившись у бік звірятка.

Щур уважно подивився мандрівцеві у вічі, після цього підбіг до долоні й, знявши передніми лапками з неї шматочок картоплі, тут же його з'їв.

Харитонов зрадів тому, що щур його не боїться і, можливо, вважає своїм другом.

Ще півгодини він годував звірка з долоні, поки той не наситився і не зник за дверима.

Відчуття самотності знову пройшло у Харитонова, розум просвітлів, і він зрозумів, що йому треба робити. А робити треба було ось що: все-таки довідатися про назву міста, знайти карту й визначити, де розташоване місто, щоб знати, в якому напрямі йти далі. Так! І ще необхідно точно визначити місяць і рік. А потім знову в дорогу, спочатку в Москву, де він віддасть твори композитора з Музлага і там же, напевно, дізнається, куди йти далі. Там він зможе і вирішити остаточно, підпалювати цей шнур чи ні. Не все ж життя Харитонову тягнути його!

Тут же знайшовши шматочок коричневого брикетного мила, мандрівець відмив, наскільки міг, ноги й босоніж повернувся до кімнати. Сів на кушетку, погасав поглядом навкруги, думаючи про свіжі онучі, помітив у кутку пачку газет, узяв кілька й, обмотавши навколо ніг, узув чоботи.

Підійшов до вікна. На вулиці було тихо й безлюдно. Захотілося вийти прогулятись.

Швидко спустився по скрипучих дерев'яних сходах і виглянув надвір.

Нікого.

Бруківка була ще мокра від недавнього дощу. Повітря пахло вогкістю і вдихалося важко, як туман.

Пройшовши метрів триста, Харитонов опинився на черговому розпутті, перед ліхтарним стовпом, на верхівці якого висіли два ліхтарі, що вечорами освітлювали роздвоєння вулиці. На висоті метра від землі до стовпа було приклеєне оголошення. Харитонов підійшов ближче, присів навпочіпки.

«Піонери і жовтенята! – прочитав він на білому аркуші паперу. – Юні ленінці та дзержинці! Сміливо викривайте своїх батьків, братів і сестер, бабусь і дідусів! Стежте, щоб усі вони вчасно йшли на роботу або навчання і вчасно повертались! А якщо хтось із них украде що-небудь на фабриці або заводі, де вони працюють, негайно біжіть до вашого вожатого. Розкажіть усе як є і не бійтесь, якщо після цього ви залишитеся без батьків. Піонерська і жовтенятська організації міста з радістю вам їх замінять!»

Дочитавши, Харитонов звівся на ноги і з сумнівом поглянув на вибір шляху, що відкрився перед ним: дві вулички з двоповерховими дерев'яними будинками. І раптом у вухах задзвенів знайомий звук, який змусив напружитись і приготуватися до гіршого. Десь попереду, поза видимістю, цокали по камінню коні. І Харитонов щодуху помчав назад, на проспект Свободи, ковзаючись по мокрій бруківці. Швидко відшукавши свій будинок, він забіг усередину і, гуркочучи чобітьми по сходинках, піднявся на другий поверх.

Відсапався вже в кімнаті на зеленій кушетці.

Через кілька хвилин цокіт копит досяг його будинку і поступово затих десь удалині.

На вулиці вже було тихо, але Харитонова все ще бив озноб. Уперше він не міг опанувати себе, не зовсім іще розуміючи, звідки взявся в нім цей тваринний страх, це почуття зацькованого звіра, загнаного в пастку.

І тут у кутку кімнати щось зашаруділо, і мандрівець побачив, що давній його знайомий, щур, забрався на пачку газет і звідти співчутливо дивився на нього.

Харитонов узяв його на руки, посадив до себе на коліна й почав гладити жорстку сіру відполіровану спинку звірка.

Так поступово затих у нім страх, і в душі знову запанував мир і спокійне бажання жити.

Наближався вечір, згущуючи вуличні барви й порушуючи прозорість повітря. Помітивши, що в будинках навпроти засвітилися два вікна, Харитонов теж увімкнув світло, і відразу