Андрій Юрійович Курков - Бікфордів світ

всі боки п'яно-веселим поглядом, яким дивитися може тільки щаслива людина. Витріщався й переймався теплими добрими почуттями до живого людського світу, що ховався за шибками вікон. Якби знали ці люди про те, що він іде по цій вулиці, втомлений, голодний, давно немитий, напевно покликали б вони його до себе, нагріли б ванну, поставили на плиту каструлю з картоплею й збили б для нього перину, тому що це його країна, країна, що об'єднала пролетарів усіх країн і що зробила всіх братами, а коли всі навкруги – брати, значить, і він їм брат.

Але люди не знали про мандрівця, що йде по вулиці, і ніхто не кликав його до себе, ніхто не накривав йому на стіл. І продовжував він свій шлях, поки не зупинився під вуличним ліхтарем, що самотньо горів і освітлював кружало бруківки. І, зупинившись, побачив він поруч відчинені двері будинку. Зайшов Харитонов у темне парадне й відразу відчув себе затишніше. Сів на дерев'яні сходинки і, схиливши голову до колін, обняв їх руками й задрімав, аби з користю для життя перечекати темряву, наповнену такими впізнаваними домашніми звуками, поскрипуванням мостин, приглушеними голосами, що розчинилися в будинку.

Уночі його розбудило цокання копит, що донеслося з вулиці. Виглянувши, він помітив двох вершників на білих конях, одягнених у білу форму. Вони мовби неспішно прогулювалися, про щось розмовляючи, й голоси їхні у цій тиші видалися настільки гучними, що неможливо було розібрати слова, які миттєво перетворювалися на власне відлуння.

Світанок іще не настав, коли зі скрипом відчинилися двері на другому поверсі. «Ну, бувай», – сказав ніжний жіночий голос.

Дерев'яні сходинки затріщали під квапливими кроками жінки, обличчя якої в досвітній темряві неможливо було розгледіти. Вона ледве не впала, натрапивши на сидячого Харитонова. Ойкнула перелякано, кинулася до дверей і, відчинивши їх, впустивши розсіяне світло вуличного ліхтаря, заглянула в парадне. Мабуть, Харитонов при світлі не видався їй бандитом, і вона, залишивши двері відчиненими, поспішила у своїх справах.

Втома схлинула. Мандрівець підвівся зі сходинки й вийшов у відчинені двері.

Місто оживало. Одне за одним засвічувалися в чорних дерев'яних будинках вікна. По вулиці, всі в одному напрямі, йшли люди. Кожен йшов сам по собі, поодинці. Кожен цілеспрямовано поспішав. Тільки тупіт ніг у досвітній тиші звучав над містом. Потік людей, як потік м'ячів для гри в кеглі, випущених різними руками, котився до своєї невидимої звідси мети, й кожен в русі своєму був незалежним і не пов'язаним із іншими. І тільки Харитонов, який стояв під вуличним ліхтарем, здавався дивним і чужим, таким, що порушує своїм стоянням цей загальний рух. І справді виникли в нім, у Харитонові, якісь сили, що зсередини підштовхували його, закликали стати в стрій, приєднатися до цього потоку й так само зовні незалежно, не розмовляючи ні з ким, рухатися до очікуваної попереду мети. Він і дійсно зробив кілька кроків у тому загальному напрямі, але якраз у цей час розвиднилось, і знову застиг він, роздивляючись в уранішньому світлі, що народжувалося, навколишні будинки.

Хвиля людей незабаром схлинула, і залишився він знову сам-один на вулиці невідомого йому міста. Виникла тиша раптом стривожила його, і порушив він її своїми кроками, попрямувавши слідом за людьми, що пішли.

Будинки обабіч вулиці були одноманітні й непоказні. При денному світлі, коли в їхніх вікнах не світилися лампи, ці будинки здавалися давно покинутими. Від їхніх темних дерев'яних стін віяло вогкістю.

Вулиця у кінці своєму розділилася на два вузеньких провулки з такими самими будинками.

Харитонов пішов по правому провулку. Видно, це була ще більш давня частина міста, оскільки стіни багатьох будинків були трухляві, й про це можна було дізнатися, не тикаючи пальцем, а так, на око. На одному з будинків мандрівець розгледів поіржавілу бляшану табличку: «Проспект Свободи, 5».

Так і йшов Харитонов по цьому вузькому проспекту до кінця, потім повернув іще в якийсь закуток і раптом від крику сирени, що несподівано обрушився згори, ледве не присів. Підскочив під стіну будинку, тривожно заглядаючи в небо, чекаючи ворожих бомбардувальників. Але небо було чистим, а сирена продовжувала тиснути на барабанні перетинки. До сирени приєднався ще якийсь слабкіший шум. Харитонов нервово оглядався на всі боки.

Раптом просто за спиною відчинилися двері будинку й сильна рука, схопивши Харитонова за плече, затягнула його всередину й зачинила двері на засув.

Переляканий Харитонов вирвався і відскочив убік, але в мороці парадного не зміг розглянути обличчя людини, що затягнула його сюди.

– Хто тут?! – перелякано запитав він.

– От чумний! – пролунав у відповідь дзвінкий жіночий голос.

– Хто це?

– Євдокія. А ти хто?

По бруківці проспекту Свободи в цей час зазвучав дрібний цокіт багатьох копит. Харитонов одхилив двері, виглянув і побачив близько двадцяти вершників на білих конях і в білій формі. За ними, неголосно шумлячи мотором, їхала відкрита легкова машина, на задньому сидінні якої лежав зв'язаний чоловік у робочому комбінезоні.

– Зачини двері на засув, чумний! – прозвучав у темному парадному шепіт жінки. – Теж туди хочеш, у машину?

– А за що його? – запитав Харитонов.

– А я знаю? – простодушно відповіла жінка. – Може, з роботи раніше втік, може, брак допустив. Це передобідня облава. Ввечері ще одна буде для другої зміни.

– Послухай, а що це за місто? – здивовано запитав Харитонов.

– Місто як місто, – Євдокія зітхнула. – Звичайне. Ходімо, пересидиш у мене, а то схоплять іще…

І жінка потупотіла дерев'яними сходинками вгору, а Харитонов слухняно рушив услід за нею.

– Тільки за перила не берися! Гнилі, – кинула вона мандрівцеві, що піднімався слідом.

Зайшли до кімнатки з низькою стелею, обклеєної замість шпалер газетами.

– Сідай на кушетку! – розпорядилася хазяйка.

Харитонов утупився їй у вічі, всідаючись. Була вона гарної статури, сильна, світловолоса, з добрим усмішливим обличчям.

– Чого прикипів?! – Вона показала в усмішці білі зуби. – Подобаюся, чи що?

Харитонов не відповів.

– Ти собі поки що відпочинь, а я приготую що-небудь! – сказала вона і вийшла.

Із-за дверей донісся шум води, дзвін посуду, і стало Харитонову на душі так мирно та спокійно, що заплющив очі він і запав у сон, і побачив свій будинок у далекому Каргополі, й батька, що повернувся з риболовлі, з озера Лачі, з в'язкою лящів у руці, і матір, яка галасує через те, що з батьківської риби капає на щойно вимиту підлогу. І себе маленького побачив теж, що біжить по березі озера й махає рукою колісному пароплаву «Нікітін», на якому він з дитинства мріяв плавати. Невже дитинство так і залишиться найщасливішою частиною