Олександр Грін - Пурпурові вітрила

так, щоб це вважалося виграшем. Ці люди, звичайно, відмовилися б узяти гроші, проте я не хотів піти, не залишивши їм певну суму з почуття вдячності. З випадкових, окремих словах можна було здогадатися, що справи Проктора не блискучі.

Коли я зробив таку пропозицію, Дезі перетворилася на знак запитання, а Проктор, узявши карти, відкинув їх, зітхнувши, і заявив:

— Ця клята картонна зграя дорого коштувала мені свого часу, а тому я дав клятву і дотримаю її — не грати навіть просто так.

А проте, Тоббоган погодився зіграти — з ввічливості, як я думав, — одначе, коли обидва ми виклали на стіл по кілька золотих, його очі виказали гравця.

— Грайте, — сказала Дезі, впираючись у стіл білими ліктями з ямочками і поклавши між долонь обличчя, — а я дивитимуся.

Так просиділа вона, затамувавши дихання або вибухаючи сміхом при програші одного з нас, увесь час. Як прикутий, сидів Проктор, забуваючи про свою люльку; лише з його нервового дихання можна було судити, що жила старого гравця ходить в ньому подібно до тугої волосіні. Нарешті він пішов, тому що вибило його вахтову годину.

Таким чином, я став до бою, оголивши груди і зламавши кінець своєї шпаги. Я міг безкарно шахраювати проти себе, тому що ідея навмисного програшу менше за все могла прийти в голову Тоббоганові. Коли грають двоє, покер часто-густо дає великі комбінації. Мені не важко було кидати свої карти, заявляючи про свій програш, якщо Тоббоган оголошував значну для нього суму. Іноді, якщо мої карти справді виявлялися слабшими, я відкривав їх, аби не викликати підозру. Ми почали грати з дрібняків. Тут-таки Тоббоган посипав словами як горохом. Він сміявся, розмовляв сам із собою, виграючи, критикував мою тактику. З моєї ласки йому щастило, від чого він дедалі більше збуджувався. Вже вісімнадцять фунтів лежало перед ним, і я виважував умови, щоб влаштувати рівно двадцять. Як раптом, за нової моєї здачі, він скинув всі карти, прикупив нових п’ять і оголосив двадцять фунтів.

Якою великою не була його карта або просто бажання налякати, сталося так, що моя здача собі склала п’ять чирв неймовірної краси: десятка, валет, дама, король і туз. Із такою-от картою я мав платити йому свій власний, по суті, виграш!

— Іде, — сказав я. — Відкривайте карти.

Тремтячою рукою Тоббоган виклав каре і подивився на мене, засліплений успіхом. Як же було йому показати моїх чирв! Я кинув карти крапками догори і посунув йому жменю золотих монет.

— Добряче я вас обчистив! — вигукнув Тоббоган, стискаючи гроші. Випадково глянувши на Дезі, я побачив, що вона змішує кинуті мною карти з іншою колодою. З її червоного від зніяковіння обличчя поволі спадала кров, зникаючи разом з посмішкою, яка не повернулася.

— Що в нього було? — запитав Тоббоган.

— Три дами, дві дев’ятки, — сказала дівчина. — Скільки ти виграв, Тоббогане?

— Тридцять вісім фунтів, — сказав Тоббоган, регочучи. — Але ж я думав, що у вас теж каре!

— Поверни гроші.

— Не розумію, що ти хочеш сказати, — відповів Тоббоган. — Але, якщо ви бажаєте…

— Моє бажання цілком протилежне, — сказав я. — Хай Дезі не говорить так, адже це ображає будь-якого гравця, а значить, і мене.

— Ось бачиш, — зауважив Тоббоган з полегшенням, — і тому прикуси язика.

Дезі загадково розсміялася.

— Ви граєте погано, — з серцем оголосила вона, зворушливо дивлячись на мене гнівним поглядом, на що я міг сказати тільки:

— Пробачте, наступного разу зіграю краще.

Мабуть, моя відповідь здалась їй дуже кумедною, бо наразі вона вже щиро і дзвінко розреготалася. Жартівливо, але так, що можна було зрозуміти, про що прошу, я сказав:

— Не кажіть нікому, Дезі, як я погано граю, бо, кажуть, якщо сказати, — все життя гравець лише платитиме.

Нічого не розуміючи, Тоббоган, усе ще у вогні виграшу, сказав:

— Вже на мене покладіться. Казатиму всім, що ви грали чудово!

— Хай так, — відповіла дівчина, — скажу всім те саме і я.

Я був надзвичайно збентежений, хоча приховував це, і пішов під приводом вибрати для Дезі книжки. Розшукавши два романи, я передав їх матросу з проханням віднести дівчині.

Залишок дня я провів нагорі, сидячи серед канатів.

Біля кухні з’являлась і зникала Дезі; вона прала.

«Нирок» ішов тепер при середньому вітрі і помірній хитавиці. Я сидів і дивився на море.

Хто сказав, що море без берегів — нудне, одноманітне видовище? Це сказав безіменний багато-хто. Нема берегів, — що правда, то правда, але така правда прекрасна. Горизонт чистий, правильний і глибокий. Сувора чистота кола, повного самих хвиль, детально ясних зблизька, на віддалі вони ховаються одна за одну, на горизонті ж лише ледь чіпають виразну лінію неба, так, ніби дивитись туди в неправильне скло. Напрочуд вільно почуваються простір і глибина, яку, поступово почавши відчувати, бачиш під собою без допомоги очей. У цій безвідповідальності морських сил, недоступних ні обліку, ні ясному усвідомленню їхньої справжньої могутності, явленої вічною картиною, є заразна тривога. Вона подібна до творчого інстинкту при його пробудженні.

Почувши кроки, я обернувся і побачив Дезі. Дівчина простувала до мене зі збентеженим личком, але одразу ж посміхнулася і, пильно придивившись до мене, сіла на канат.

— Нам треба поговорити, — сказала Дезі, опустивши руку в кишеню фартуха.

Хоча я здогадувався, в чому річ, проте вдав, що не розумію. Я запитав:

— Щось серйозне? Вона взяла мою руку, зашарілася й застромила в неї — так швидко, що я не встиг збагнути її намір, — важкий пакунок. Я розгорнув його. Це були гроші — ті тридцять вісім фунтів, які я програв Тоббогану. Дезі підхопилася і хотіла втекти, але я її затримав. Я почувався якимось йолопом і хотів, щоб вона заспокоїлася.

— Оце вся розмова, — сказала вона, покірно повертаючись на свій канат. В її очах блищали сльози збентеження, за якими шкодувала і вона сама.

— Сховайте гроші, щоб я їх більше не бачила. Ну навіщо ви все це влаштували? Ви мені зіпсували весь день. Перш за все, як мені було пояснити Тоббогану? Він навіть не повірив би. Я побилася з ним і довела, що гроші слід повернути.

— Мила Дезі, — сказав я, зворушений її гордістю, — якщо я винен, то, звичайно, тільки в тому, що не змішав карти. А якби цього не сталося, тобто не було б доказу, — як би ви тоді поставилися?

— Звісно, ніяк; програш є програш. А проте, я б дуже сумувала. Ви думаєте — я не розумію, що ви хотіли? Через те, що нам не можна запропонувати гроші, ви вирішили їх програти, у вигляді, так би мовити, подяки,