Олександр Грін - Пурпурові вітрила

позі линвоходи. Вона була в черевиках, у сірій блузі з брошкою і в чорній спідниці. Її пов’язка лежала акуратніше, рівно закреслюючи ліву частину обличчя.

— Тоббоган просив передати вам, — сказала Дезі, негайно втупивши в мене самотнє блакитне око, — що він простоїть на вахті скільки треба, якщо вам ніколи. — Потім вона засяяла і посміхнулася.

— Оце добре, — відказав Проктор, — а я вже думав, що він мене висадить, щастя, що тепер є зайва шлюпка.

— Отже, ви опинилися у нас, — мовила Дезі, сором’язливо дивлячись на мене. — Як подумаєш, чого тільки не трапляється в морі!

— Трапляється також, — почав Проктор і, почекавши, коли з нескінченного запасу посмішок на обличчі дівчини розпуститься нова, вичікувальна, закінчив: — Трапляється, що вона йде, а вони залишаються.

Дезі зніяковіла. Її усмішка почала зникати, і я, розуміючи, як їй, далебі, цікаво залишитися, сказав:

— Якщо ви маєте на увазі тільки мене, то, крім утіхи, присутність вашої небоги нічого не дасть.

Помітно задоволений моєю відповіддю, Проктор сказав:

— Присядь, якщо хочеш.

Вона сіла біля дверей у ногах ліжка і притиснула руку до пов’язки.

— І досі болить, — сказала Дезі. — От невдача! По-дурному почуваєшся із перекошеною фізіономією.

Важко було втриматися, щоб не запитати, я й спитав, що сталося з оком.

— Десь продуло, — відповів за неї Проктор. — Але нічого нема на взір ліків.

— Не вірте йому, — заперечила Дезі. — Все було простіше. Я побилася з Больтом, і він набив мені синців…

Я недовірливо посміхнувся.

— Ні, — сказала вона. — Ніхто не бився — просто це від вугілля, я засмітила око вугіллям.

Я порадив примочувати міцним чаєм. Вона докладно розпитала, як це робиться.

— Хоча око одне, але я перша вас побачила, — сказала Дезі. — Я побачила човен і вас. Це мене так вразило, що здалося, ніби човен висить у повітрі. Там є холодний чай, — додала вона, встаючи. — Я піду і зроблю, як ви казали. Дати вам ще пляшку?

— Е, н-ні, — сказав Проктор і подивився на мене складно, наче очікуючи приводу сказати «так». Я не хотів пити, тому промовчав.

— Так, не треба, — сказав Проктор впевнено. — І завтра такий же день, як сьогодні, а цих пляшок всього три. Так от, вона перша побачила вас, і коли я приніс трубу, ми розгледіли, як ви стояли в човні, опустивши руки. Потім ви сіли і налягли на весла.

Розмова ще кілька разів поверталася до моєї історії, потім Дезі пішла, і хвилин за п’ять, щойно я встав, Проктор проводив мене в кубрик.

— Ми не можемо запропонувати вам кращого приміщення, — сказав він. — У нас тісно. Потерпіть як-небудь, трохи вже залишилося плисти до Гель-Г’ю. Ми будемо, думаю я, ввечері післязавтра або ж до вечора.

У кубрику було двоє матросів. Один спав, інший обмотував ручку ножа тонким, як шнурок, ременем. На моє щастя, це був неговіркий чоловік. Засинаючи, я чув, як він наспівує низьким, густим голосом:

Хвиля широченна,

Всю землю обійде вона,

Не відає блаженна

Ні неба, ні дна!

Розділ XIX

Вранці вітер вщух, але залишався попутним при ясному небі. «Нирок» робив одинадцять вузлів за годину на рівній кильовій хитавиці. Я встав з тихою душею і, вмиваючись на палубі з відра, відчував запах моря. Висунувшись з кормового люка, Тоббоган махнув рукою, крикнувши:

— Ідіть сюди, ваша кава готова!

Я одягнувся і, проходячи повз кухню, побачив, як Дезі, засукавши рукави, смажить рибу. Пов’язки не було, а від пухлини, як вона повідомила, залишилося легке потовщення всередині нижньої повіки.

— Я вся відволожилася, — сказала Дезі, — так старанно я лікувалася чаєм!

Висловивши задоволення, що випадково дав корисну пораду, я спустився в невелику каюту з віконечком у стіні корми, що правила за їдальню, і вмостився на лаві біля дерев’яного простого стола, де вже сидів Тоббоган. Він дивився на мене з приязню і кілька разів відкашлявся, але не знаходив слів або не вважав за потрібне говорити, а тому мовчав, зрідка озираючись. Мабуть, він чекав на рибу або наречену, вірніше на те й інше. Я запитав, що робить Проктор.

— Він спить, — відказав Тоббоган; потім заходився згрібати крихти зі столу ребром долоні й озирнувся знову, почувши шипіння. Дезі внесла шиплячу сковорідку з підсмаженою рибою. Несподівано до Тоббогана повернулася мова. Він став хвалити рибу і запитав дівчину, чому вона прийшла босоніж.

— Того разу вона наступила на цвях, — сказав Тоббоган, посуваючи мені пательню і вже беручись до їжі. — Вона, знаєте, необережна; якось мало не впала за борт.

— Мені подобається ходити босоніж, — відказала Дезі, наливаючи нам каву в товсті склянки, потім сіла і правила:

— Ми пливли над місцем, де п’ять миль глибини. Я перехилилася і дивилась у воду: може, нічого не побачу, а, може, побачу, як це глибоко…

— На північ від Покета, — сказав Тоббоган.

— Саме так, там. Раптом закрутилася голова, і я повисла; мене тягне впасти. Тоббоган ухопив мене як звір і потягнув як линву. Тієї хвилини ти був геть блідий, Тоббогане!

Він подивився на неї; голод здорованя і ніжність закоханого утворили на його обличчі нервову тінь.

— Впасти недовго, — сказав він.

— Вам було страшно на човні? — спитала мене дівчина, постукуючи ножем.

— Поклади ножа, — сказав занепокоєний Тоббоган. — Якщо впаде на ногу, знову плигатимеш на одній нозі.

— Ти сьогодні нестерпний, — зауважила Дезі, посміхаючись і демонстративно встромляючи ніж біля його ліктя. Встромившись, ніж затремтів, наче намагаючись вирватись. — Оце так ти тремтиш! У вас, мабуть, є книги? Мені іноді нудно без книг.

Я пообіцяв, гадаючи, що знайду підходяще для неї чтиво. «Крім того, — сказав я, бажаючи зробити приємне людині, яка розгледіла мене в морі одним оком, — я очікую, що в Гель-Г’ю мені пришлють книги, і ви зможете взяти кілька нових романів».

Насправді я збрехав, розраховуючи купити їй кілька томів на свій вибір.

Дезі засоромилась і трохи скокетувала, повільно підвівши опущені очі. Це в неї вийшло вдало: у каюті розлилося блакитне світло. Тоббоган заходився зніяковіло дякувати, і я бачив, що він щиро радіє з невинної дівочої втіхи.

Розділ XX

На кораблі день спливає швидко. Спершу він здається довгим: на сході сонця над океаном змішуєш простір із часом. Колись іще настане вечір! Однак, не забуваючи про години, бачиш, що подано обід, а там набігає ніч. Після обіду, тобто картоплі з солониною, компоту і кави, я побачив карти і запропонував Тоббогану зіграти в покер. У мене була мета: віддати десять-двадцять фунтів, але