Марк Твен - Пригоди Тома Сойєра

Звідки на них свіжа земля? Ти чув когось? Може, бачив? Це ж як — закопати гроші знову, щоб хтось прийшов і побачив свіжу землю? Е ні, не на того напали! Давай віднесемо їх до мого барлогу.

— Це точно! Як я раніше не додумався! А в яку, номер перший?

— Ні, в номер другий — під хрестом. Перший не годиться, дуже на виду.

— Гаразд. Уже темніє, скоро можна буде вирушати.

Індіанець Джо звівся на ноги і почав скрадатися від вікна до вікна, обережно визираючи назовні. Потім сказав:

— Хто ж це приніс сюди кайло з лопатою? Як ти думаєш: може, вони ще досі нагорі?

У хлопчиків від страху дух перехопило. Індіанець Джо поклав руку на ніж, постояв хвильку в нерішучості, потім рушив до сходів. Хлопчики згадали про комору, але від страху не могли навіть поворухнутись. Від важких кроків заскрипіли сходинки. Ситуація була така безвихідна, що Том і Гек отямились і хотіли вже кинутись до комори, як раптом прогниле дерево затріщало, й індіанець Джо разом із уламками сходів полетів на землю. Він підвівся, лаючись на чому світ стоїть, а його приятель зауважив:

— І чого ти туди поліз? Якщо навіть тут хтось є, навіть якщо він сидить там нагорі, то хай собі сидить, — нам що до того? Якщо комусь хочеться, нехай стрибає униз і ламає ноги, я не проти. За чверть години стемніє, тоді нехай хтось спробує нас наздогнати. А по-моєму, якщо той, хто приніс сюди ці лопати, й побачив нас, то точно подумав, що ми — дияволи або привиди. Певно, ще й досі втікає не озираючись.

Індіанець побурчав трохи, та зрештою погодився з приятелем, що треба не гаяти часу і вирушати в дорогу, поки не зовсім стемніло. Незабаром вони вислизнули з будинку й попрямували в густих сутінках до річки разом зі своєю дорогоцінною скринею.

Том із Геком підвелися на рівні ноги. Вони були ледь живі від пережитого, проте зітхнули з полегшенням. Хлопчики довго дивилися вслід волоцюгам крізь щілини в дерев’яних стінах. Піти за ними? Ні за що! Добре хоч, що вдалося спустилися вниз, не зламавши собі шиї. Вони пішли назад до міста іншим шляхом, через гору. Розмовляли вони мало, бо цілу дорогу подумки лаяли себе: це ж треба було додуматись принести сюди кайло з лопатою! Якби не це, індіанець Джо і не подумав би про можливу небезпеку. Він закопав би срібло разом із золотом у будинку, доки не «помститься», а потім виявилося б, що гроші, на превеликий жаль, зникли. Так, вийшло — гірше нікуди. І треба ж було їм принести сюди кайло й лопату!

Вони вирішили пильно стежити за «іспанцем», коли той знову з’явиться в місті, шукаючи нагоди для своєї помсти. Може, їм вдасться дізнатись, де той «номер другий». Раптом у Тома блиснула страшна думка:

— Помста! А що, коли це про нас, Геку?

— Ох, не ятри душу! — сказав Гек, завмираючи від страху.

Вони розмовляли про це до самого міста й вирішили, що індіанець, певно, мав на увазі когось іншого, — наприклад, одного лише Тома, адже він один давав свідчення у суді.

Тома, однак, мало втішила думка, що небезпека загрожує лише йому одному. На його переконання, разом боятися було б приємніше.

Розділ XXVII

Пригоди цього дня мучили Тома навіть уві сні. Чотири рази він простягав руки до скарбу, і чотири рази він зникав, як тільки Том починав прокидатись і усвідомлювати сумну дійсність. Під ранок, лежачи в ліжку та пригадуючи подробиці вчорашньої пригоди, він зі здивуванням помітив, що вона якось відійшла від нього, ніби вкрилася туманом, — так, наче це все трапилось у іншому світі або дуже давно. Він подумав, що, можливо, ця пригода лише наснилася йому! На доказ цього Том знайшов переконливу обставину: такої купи срібла та золота, яку він учора бачив, просто не могло бути. Досі він ніколи не бачив навіть десяти доларів одразу, тому, як і кожен хлопчик із небагатої сім’ї, вважав, що всі балачки про «сотні» та «тисячі» — це просто так, для красного слівця, а насправді таких грошей і не буває. Він ніколи не міг навіть уявити, що у когось в кишені може лежати такий скарб, як сотня доларів готівкою. Якби поцікавитися в нього, як він уявляє скарб, то з’ясувалося б, що це для нього пригорща мідяків та ціла гора туманних, чудових, недосяжних доларів.

Однак чим більше Том думав про пригоду, тим яскравіше та виразніше проступали в його пам’яті її деталі, й незабаром він почав схилятися до думки, що, певно, це був зовсім і не сон. Треба було якось це швиденько з’ясувати. Хлопець нашвидку поснідав, а потім пішов шукати Гека.

Гек сидів на борту великого човна, байдуже бовтав ногами у воді, й вигляд у нього був похмурий. Том вирішив, що треба дати змогу Геку першому заговорити про вчорашнє. Якщо ж він не заговорить, значить, все це Тому просто наснилося.

— Привіт, Геку!

— Привіт!

Гек трохи помовчав і сказав:

— Ех, Томе, якби ми залишили ту чортову лопату під сухим деревом, грошенята були б уже наші. Оце так не пощастило!

— То це був не сон… А мені навіть хотілося б, щоб це був сон. Чесно, хотілося б, Геку!

— Який сон?

— Та про те, що було вчора. Я вже почав думати, що мені все наснилось.

— «Наснилось»! Якби сходи не проломились, ти б на власній шкурі відчув, що то за сон. Мені теж усю ніч снилось, як цей кривоокий диявол за мною ганявся, щоб йому крізь землю провалитись!

— Ні, для чого йому провалюватися! Краще б його знайти! Вистежити, де гроші.

— Томе, ми його не знайдемо. Це лише один раз у житті так буває, щоб до рук ішли такі гроші. Раз ми їх проґавили — все, кінець. Знаєш, мене аж дрижаки б’ють, як тільки подумаю, що можу зустрітися з ним.

— Та й мене теж, але ж хочеться його побачити і простежити за ним до номера другого.

— Отож-бо, номер другий! Я теж про це думав, але так нічого й не придумав. Як ти гадаєш, що це може бути?

— Не знаю, діло темне. Слухай, Геку, а може, це номер будинку?

— Та ні!.. Ні, Томе, це навряд. Тільки не в нашому містечку. Які тут номери?

— Твоя правда. Так, дай-но подумати. Ну, а якщо це номер кімнати в якомусь трактирі?

— О, це вже схоже на правду! І