Марк Твен - Пригоди Тома Сойєра

«Другий» був нечесаний, немитий голодранець із дуже неприємним обличчям. «Іспанець» кутався у плащ; у нього були густі білі бакенбарди; довге сиве волосся спадало на плечі з-під капелюха; на переніссі сиділи зелені окуляри. Коли вони увійшли до будинку; «другий» саме щось тихо говорив «іспанцю». Вони всілися на землю, обличчям до дверей, притулившись до стіни, і «другий» продовжував говорити. Тепер він тримався більш упевнено і говорив голосніше.

— Ні, — сказав він, — думав я про це діло, і воно мені не до вподоби. Дуже небезпечно.

— Небезпечно, — пробуркотів «глухонімий», чим викликав щире здивування хлопчиків. — Слинтяй!

Від цього голосу хлопчики здригнулись і відкрили роти: то був голос індіанця Джо! Якийсь час унизу мовчали. Потім Джо сказав:

— Уже яке небезпечне було те, останнє діло. Але ж вигоріло!

— Там зовсім інше. То було далеко, вгору по річці, і жодного будинку поруч. А раз нічого не вийшло на чисту воду, то ніхто й не дізнається, що то ми попрацювали. Значно небезпечніше швендяти сюди вдень. Кожен, хто нас застукає, відразу може щось запідозрити.

— Знаю, знаю. Але ж не знайшлося іншого місця, щоб сховатися після тієї справи. Мені теж не хочеться залишатись у цьому сараї. Вчора ще хотів звідси вибратись, але нічого не вийшло б, — прокляті хлопчиська крутилися тут на пагорбі, і весь будинок був у них на виду.

«Прокляті хлопчиська» знову затремтіли від страху, почувши ці слова. Як добре, що вони побоялися братись до справи у п’ятницю й вирішили відкласти її на день! Хоча краще було б її відкласти на цілий рік…

Двоє внизу дістали якийсь харч і почали їсти. Після тривалої мовчанки індіанець Джо сказав:

— Ось що, малий, шуруй-но ти вгору по річці, у свої місця, і чекай від мене звістки. А я ризикну — потиняюсь містом, треба ж роздивитись. За те небезпечне діло ми візьмемося, коли я дізнаюсь побільше і обдумаю все до пуття. А потім у Техас! Разом махнемо.

Так і вирішили. Незабаром обоє почали позіхати, й індіанець Джо сказав:

— Спати хочу до смерті! Твоя черга сторожити.

Він умостився в бур’яні й незабаром захропів. Товариш кілька разів штовхнув його, і хропіння стихло. А незабаром вартовий і сам почав клювати носом, його голова нахилялася все нижче, й за якийсь час захропіли обоє.

Хлопчики полегшено зітхнули. Том прошепотів:

— Ну, тепер пора, ходімо! Гек відповів:

— Не можу! Я на місці помру, якщо вони прокинуться.

Том наполягав, Гек упирався. Зрештою Том повільно й обережно звівся на ноги і пішов один. Але від першого ж кроку покороблені дошки підлоги так голосно заскрипіли, що він присів на місці, ледь живий від страху. Ще раз пробувати він не зважився. Хлопчики лежали на підлозі, не рухаючись, і їм здавалося, що час зупинився, навіть вічність постаріла й посивіла. Тому вони дуже зраділи, побачивши, що сонце нарешті сідає.

Нарешті один із волоцюг перестав хропіти. Індіанець Джо сів, озирнувся навколо, похмуро посміхнувся, глянувши на свого товариша, який спав, опустивши голову на коліна, тоді штовхнув його ногою і сказав:

— Уставай! Теж мені вартовий! Та добре вже, нічого не сталося.

— Невже я заснув?

— А таки заснув. Ну, приятелю, будемо рушати. А що нам робити з рештою грошей?

— Не знаю. Хіба що лишити тут, як завжди? Брати з собою їх не варто, поки ми не збираємось на південь. А носити на собі шістсот п’ятдесят сріблом не так-то й легко.

— Гаразд. Можна буде прийти сюди ще раз…

— Найкраще вночі, як ми завжди робили, так буде надійніше.

— Воно то так, але знаєш, що… Може, мені не так хутко вдасться прокрутити те діло. Всяке може статись… А грошенята в нас заховані погано. Давай краще закопаємо їх, та гарненько!

— Правильно! — погодився приятель індіанця Джо. Він перейшов через кімнату, підняв одну із внутрішніх плиток пічки й дістав зі схованки мішок, у якому щось приємно задзеленчало. Він дістав доларів двадцять-тридцять для себе і стільки ж для індіанця Джо, потім передав йому мішок. Той саме стояв на колінах у кутку і копав землю складаним ножем.

Хлопчики миттю забули про всі свої страхи та неприємності. Палаючими очима вони стежили за кожним рухом індіанця. Оце пощастило! Просто не вірилося, що їм випало таке щастя. Шістсот доларів — це така прірва грошей, що й десятьом хлопчикам розбагатіти можна. Ось вам і скарб, та ще й як усе добре влаштувалося — не доведеться ламати голову, в якому місці копати яму. Хлопчики щохвилини штовхали один одного ліктями в бік — виразні й цілком зрозумілі штурхани означали: «Бачиш, як добре, що ми тут опинились!» Ніж індіанця Джо на щось наштовхнувся.

— Ого! — сказав він.

— Що там таке? — поцікавився його приятель.

— Гнила дошка… та ні, наче ящик. Ану, допоможи, зараз побачимо, що тут таке. Ні, не треба, я вже сам пробив ножем дірку.

Він засунув руку в ящик і миттю витягнув її:

— Диви-но, це гроші!

Волоцюги вдвох почали розглядати пригорщу монет. Це було золото. Хлопчики нагорі хвилювалися й раділи так само, як і бродяги внизу.

Приятель індіанця сказав:

— Зараз ми з цим впораємось. Тут десь у кутку, за пічкою, валяється іржаве кайло, я щойно його бачив.

Він побіг і приніс інструменти, які залишили хлопчики. Індіанець Джо взяв кайло, критично оглянув його, похитав головою, буркнув щось собі під носа і почав копати землю.

Незабаром скриню викопали. Вона виявилася не дуже великою, обкованою залізом і, певно, була дуже міцною, доки не зітліла від часу. Волоцюги кілька хвилин дивилися на знахідку, зберігаючи блаженне мовчання.

— Ну, друже, тут просто тисячі доларів, — промовив індіанець Джо.

— Недарма кажуть, що в цих місцях якогось літа орудувала банда Маркела, — зауважив його товариш.

— Знаю. Схоже, що це вони й заховали.

— Тепер тобі можна не затівати тієї справи. Індіанець спохмурнів:

— Не знаєш ти мене. Та й про ту справу знаєш не все. Головне — не пограбувати, а помститися! — і злий вогонь спалахнув у його очах. — Мені знадобиться твоя допомога. А коли закінчимо з цим, тоді — в Техас! Іди додому до своєї Ненсі й до своїх дітлахів і чекай від мене звістки.

— Добре, як скажеш. А з цим що будемо робити — знову закопаємо, чи як?

— Так. (Повний захват нагорі). Ні, клянусь великим сахемом![7] (Глибокий смуток нагорі). Я ледь не забув. На кайлі була свіжа земля! (Хлопчики трохи не зомліли від страху). Звідки взялися ці кайло з лопатою?