Агата Крісті - Немезида

забула, як вони це називають, але якось так. Якби таких хлопців відразу садовили до в’язниці, то, певно, надалі вони б стали жити іншим життям. А той, про кого я вам розповідаю, і крав, і вдавався до грабунку, і підробляв чеки — одне слово, був довершеним мерзотником. Ми дружили з його матір’ю. Їй пощастило, думаю, бо вона померла молодою і не встигла побачити, до яких крайнощів дійшов її син. Як на мене, то містер Рейфаєл робив усе, що міг. Намагався знайти для сина якусь роботу, сплачував за нього штрафи — й усе таке. Але думаю, Майкл завдавав йому великої прикрості, хоч він і намагався вдавати байдужого — мовляв, це лише одна з неприємностей, яких у житті не уникнути. Напевне, вам уже хтось розповідав, що певний час тому в цій місцевості був справжній вибух убивств та насильства. І не тільки в нашому селі та найближчих околицях, а й за двадцять чи навіть за п’ятдесят миль звідси. А одне чи два вбивства сталися десь за сотню миль, принаймні, так підозрювала поліція. Та скидалося на те, що ми перебували в самому епіцентрі тих подій. Хай там як, але одного дня Вериті пішла навідати одну зі своїх подруг — і не повернулася. Ми звернулися до поліції, поліція оголосила розшук, вони обшукали всю навколишню місцевість, але не знайшли жодного сліду від неї. Ми публікували оголошення в газетах, вони публікували оголошення в газетах, і зрештою поліція дійшла висновку, що вона втекла з якимсь хлопцем. Пішла чутка про те, що її бачили з Майклом Рейфаєлом. На той час поліція вже пильно стежила за Майклом, підозрюючи його у скоєнні деяких злочинів, хоч прямих доказів у них і не було. Розповідали, ніби Вериті бачено — її описували за одягом, у якому вона була, та іншими зовнішніми ознаками — у товаристві молодика, схожого на Майкла, а також у машині, що за своїм описом відповідала його машині. Але інших доказів поліція не мала доти, доки не було знайдено її тіло, через півроку, за тридцять миль звідси, у досить глухій місцевості, зарослій лісом. Вона лежала там на дні канави, прикидана камінням і землею. Клотільду викликали для впізнання тіла — і то справді була Вериті. Вона була задушена, а її обличчя спотворене. Клотільда так ніколи й не опам’яталася від того удару. Вона впізнала дівчину, бо знайшла певні ознаки на її тілі — родимку й давній шрам, а також, звичайно, впізнала одяг і речі, що були в її сумочці. Міс Темпл дуже любила Вериті. Тому, певне, і подумала про неї, перед тим як померти.

— Пробачте мені, — сказала міс Марпл. — Мені справді дуже й дуже прикро. Скажіть вашій сестрі, що я нічого не знала. Не мала жодного уявлення.

РОЗДІЛ ШІСТНАДЦЯТИЙ

ПОПЕРЕДНЄ РОЗСЛІДУВАННЯ

I

Міс Марпл повільно йшла вулицею села в напрямку Ринкового майдану, де в одній із будівель георгіанської доби мало відбутися попереднє розслідування смерті Елізабет Темпл. Вона подивилася На свій годинник. У неї ще залишалося добрих двадцять хвилин, і вона вирішила зазирнути до крамниць. Зупинилася перед крамницею, де продавали дитячі кофтинки, і зазирнула досередини, постоявши там кілька хвилин. Дівчина-продавець обслуговувала покупця, примірюючи вовняні жакетики на двох дітлахів. Трохи осторонь, за прилавком, стояла жінка старшого віку.

Міс Марпл увійшла до крамниці, підійшла до старшої продавщиці й дістала моток рожевої вовни. Вона пояснила, що в неї закінчується вовна такого кольору, а їй ще треба доплести маленький жакет. Продавщиця досить швидко дібрала для неї нитки потрібного кольору, потім показала ще кілька зразків іншого кольору, які дуже сподобалися міс Марпл, а потім дві жінки розговорилися. Розмова, звісно, почалася з нещасливого випадку, який щойно тут стався. Місіс Мерипіт, якщо прізвище старшої жінки відповідало тому, яке було написане на вивісці над крамницею, була надзвичайно стривожена цим випадком і стала нарікати на те, як важко переконати місцеву владу, щоб та належно подбала про безпеку навколишніх стежок і доріг.

— Ви ж розумієте, дощі підмивають камені, і вони починають скочуватися вниз. Пам’ятаю, одного року великі камені скочувалися аж тричі — і ми мали три нещасливі випадки. Один хлопець урятувався від смерті дивом, а потім, десь через півроку такий камінь зламав руку одному чоловікові, а третьою жертвою стала стара й нещасна місіс Вокер. Вона була сліпа й майже зовсім глуха. Вона нічого не чула, бо інакше могла б ухилитися, розповідають люди. Хтось побачив, як котиться камінь, і їй гукнули, щоб вона стереглася, але люди були надто далеко від неї, щоб підбігти й допомогти. Так вона там і загинула.

— Як це сумно, — сказала міс Марпл, — як трагічно. Такі події не скоро забуваються, правда ж?

— Ні, звичайно. Думаю, коронер про це сьогодні згадає.

— Та певно, що згадає, — сказала міс Марпл. — Природа буває до нас жорстокою, але іноді люди самі стають винуватцями таких нещасливих випадків, зумисне розхитуючи камені та штовхаючи їх униз. Таке трапляється.

— Справді є хлопці, на все здатні. Але в нас нібито нічого подібного досі не було.

Міс Марпл перевела розмову на тему пуловерів. Яскравих, кольорових пуловерів.

— Мені потрібен пуловер не для себе, а для одного з моїх двоюрідних онуків, — сказала вона. — Він хоче мати пуловер з високим відкладним коміром і дуже яскравого кольору, він такі любить.

— Атож, вони сьогодні й справді полюбляють яскраві кольори, — погодилася з нею місіс Мерипіт. — Та це не стосується джинсів. Джинси вони хочуть мати чорні або темно-сині. Але вище пояса вони воліють носити щось яскраве.

Міс Марпл захотіла мати яскравий пуловер у червону й чорну клітинку. У крамниці був досить великий вибір пуловерів та светрів, але в червону та чорну клітинку не знайшлося жодного. Більше того, як з’ясувалося, пуловери такого забарвлення останнім часом узагалі сюди не надходили. Переглянувши цілу купу, міс Марпл наготувалася йти, але спершу хотіла трохи побазікати про ті вбивства, які були в цій частині світу раніше і про які вона чула.

— Вони спіймали зрештою того хлопця, — сказала місіс Мерипіт. — То був хлопець досить приємний на вигляд, і ніхто б не подумав, що він на таке здатний. Він здобув також добру освіту та виховання. Навчався в університеті й усе таке. Кажуть, батько в нього був дуже багатий. Але хлопець мав негаразди з головою, кажуть. Його не заслали до божевільні й, мабуть, дарма цього не зробили, бо, думаю, він був справжнім психом, адже