Агата Крісті - Немезида

сльози покотилися вниз по її щоках. Клотільда не зробила спроби дістати носовичок, не промовила жодного слова. На міс Марпл справила велике враження аура горя, що утворилася навколо неї.

Реакція Антеї була зовсім іншою — швидкою, збудженою, майже радісною.

— Вериті? Ви сказали «Вериті»? Ви її знали? Ви мали на увазі Вериті Гант?

Лавінія Ґлін сказала:

— Ви говорите про ім’я чи прізвище?

— Я ніколи не чула такого прізвища, — сказала міс Марпл. — Я мала на увазі саме ім’я. Атож. Воно досить незвичайне, як мені здається. Вериті, — повторила вона замислено.

Вона дозволила, щоб клубок фіолетових вовняних ниток упав на підлогу, і розглянулася навколо з вибачливим і збентеженим виразом людини, яка усвідомлює, що зробила хибний крок, але не розуміє, як і чому це сталося.

— Пробачте… Пробачте мені. Я сказала щось таке, чого мені не слід було казати? Я зробила це лиш тому…

— Ні, усе гаразд, — сказала місіс Ґлін. — Просто річ у тому, що ми знаємо це ім’я і з ним у нас пов’язані тяжкі спогади.

— Воно просто спало мені на думку, — сказала міс Марпл усе ще тоном вибачення. — Бо це ім’я промовила бідолашна міс Темпл. Розумієте, я їздила до лікарні побачитися з нею вчора пополудні. Мене повіз туди професор Вонстед. Схоже, він думав, що я зможу — я не дуже уявляю собі, як це висловити — розбудити її в якийсь спосіб. Вона була без тями — і вони сподівалися — не те, щоб я була колись її подругою, але ми часто розмовляли з нею під час екскурсії й сиділи поруч в автобусі. Тому, можливо, він подумав, що я зможу бути корисною. Проте, боюся, я не виправдала його сподівання. Аж ніяк не виправдала. Я просто сиділа біля її ліжка й чекала, а потім вона промовила одне слово чи два, та вони, як мені здалося, нічого не означали. Але нарешті, коли мені вже треба було йти, вона розплющила очі, подивилася на мене — я не знаю, може, вона прийняла мене за когось іншого — і промовила це слово. Вериті! І немає нічого дивного в тому, що воно застрягло в моїй свідомості, а надто пригадалося тоді, коли вона померла вчора ввечері. Схоже, це було ім’я людини, про яку вона чомусь думала в останні години свого життя. Але, можливо, у ту мить вона просто думала про правду. Адже «вериті» й означає істину або правду, чи не так?

Вона перевела погляд із Клотільди на Аавінію, із Лавінії на Антею.

— Так звали дівчину, яку ми знали, — сказала Лавінія Ґлін. — Ось чому це так приголомшило нас.

— Бо вона померла жахливою смертю, — додала Антея.

Клотільда сказала своїм глибоким голосом:

— Антеє! Нема потреби повертатися до цієї історії.

— Але ж усі знали її дуже добре, — сказала Антея. Вона подивилася на міс Марпл. — Я подумала, що ви могли її знати, бо ви знали містера Рейфаєла. Я маю на увазі те, що він написав нам про вас, а отже, ви мусили знати його. І я подумала, що, можливо, він про все це вам розповів.

— Пробачте мені, — сказала міс Марпл. — Думаю, я не зовсім добре розумію, про що ви говорите.

— Вони знайшли її тіло в канаві, — сказала Антея.

Антею годі було стримати, якщо вже вона розійшлася, подумала міс Марпл. Але вона також подумала, що балакучість Антеї підсилювала напругу, у якій перебувала Клотільда. Вона тепер дістала хусточку спокійним, неуважним рухом. Витерла з очей сльози й випросталася, сидячи на стільці з глибоким і трагічним виразом в очах.

— Вериті, — сказала вона, — була дівчиною, яку ми дуже любили. Вона жила тут протягом певного часу. Вона була дуже мені дорога.

— І вона також любила тебе, — сказала Лавінія.

— Її батьки були моїми друзями, — сказала Клотільда. — Вони загинули в авіаційній катастрофі.

— Вона навчалася у школі у Фелоуфілді, — пояснила Лавінія. — Мабуть, саме тому міс Темпл і згадала про неї.

— О, я тепер розумію, — сказала міс Марпл. — Це та сама школа, де міс Темпл була директоркою? Я часто чула про Фелоуфілд, звичайно. Це дуже добра школа, чи не так?

— Атож, — сказала Клотільда. — Вериті навчалася там. Після того як її батьки загинули, вона оселилася в нас на той час, поки мала вирішити, що робитиме в майбутньому. Їй було вісімнадцять чи дев’ятнадцять років. Вона була дуже милою дівчиною, дуже приязною і дуже лагідною. Вона хотіла стати медсестрою, але в неї були чудові здібності, і міс Темпл наполягала, щоб вона пішла навчатися до університету. Тож вона готувалася до вступу в університет і відвідувала приватні уроки, коли сталася та жахлива подія.

Вона відвернула обличчя.

— Мені більше не хотілося б про це говорити.

— Звичайно, я розумію вас, — сказала міс Марпл. — Пробачте мені, що я торкнулася цієї трагедії. Я не знала. Я… не чула. Я, розумієте…

Її белькотіння ставало дедалі незв’язнішим.

II

Увечері міс Марпл довідалася трохи більше. Місіс Ґлін увійшла до її спальні, коли вона перевдягалася, щоб вийти й приєднатися до інших у готелі.

— Я вирішила прийти й розповісти вам трохи більше, — сказала місіс Ґлін, — про… про дівчину Вериті Гант. Звичайно, ви не могли знати, що наша сестра Клотільда любила її глибокою любов’ю, і її смерть стала для сестри тяжким ударом. Ми намагаємося ніколи про неї не згадувати, якщо можемо оминути цю тему, але думаю, буде ліпше, якщо я вам розповім про все, і ви все зрозумієте. Певно, Вериті, нічого нам не розповівши, близько познайомилася з небажаним — більше, аніж небажаним, бо він виявився небезпечним, — молодиком, який уже мав неприємності з правосуддям. Одного разу він відвідав нас, коли був тут проїздом. Ми знали його батька дуже добре. — Вона на мить замовкла. — Я думаю, що ліпше буде розповісти вам усю правду, якщо ви її не знаєте, а схоже, ви її не знаєте. То був син містера Рейфаєла, Майкл…

— О Боже, — сказала міс Марпл. — Ні, я не пригадую його імені, але я чула, що в містера Рейфаєла був син… не дуже задовільної поведінки, як мені казали.

— Набагато гірше, — сказала місіс Ґлін. — Він завжди мав із Майклом великий клопіт. Раз чи двічі хлопця притягували до суду за різні правопорушення. Одного разу то була спроба зґвалтування дівчини підліткового віку, другого — щось подібне. Як на мене, то судді ставляться надто поблажливо до таких вчинків. Вони не хочуть руйнувати університетську кар’єру молодика. А тому обмежуються якимсь умовним покаранням — я