Френсіс Ходжсон Бернетт - Таємний сад

— Ось тут, — одними губами вимовила Мері, — я ходила попри стіну і шукала входу.

— Тут?! — вигукнув Колін, нетерпляче оглядаючи плющ. — Але я нічого не бачу, — прошепотів він, — жодного входу.

— Я також так думала, — відповіла Мері.

На якусь мить запала тиша. Діти рухалися далі.

— А це сад, який доглядає Бен Везерстаф, — кивнула Мері.

— Отой? — вказав Колін.

— Угу, — потвердила дівчинка.

За кілька кроків вона знову прошепотіла:

— А отут малинівка перелетіла через стіну.

— Отут? — перепитав Колін. — Ой, хоч би вона зараз прилетіла! Я так хочу її побачити!

— А тепер дивися, — врочисто мовила Мері, показуючи під кущ бузку, — тут малинівка сіла і показала мені ключ.

Колін подався вперед.

— Де? Де? — схвильовано вигукнув хлопець. Дікен зупинив візок.

— Та ось, — ще раз показала Мері і зробила крок до стіни. — Тоді малинівка злетіла на мур і защебетала до мене. У цю мить подув вітер — і… — повільно промовила дівчинка й однією рукою підняла плющ.

— Ох! Є! Є! — задихаючись прошепотів Колін.

Мері переможно глянула на Коліна і відчинила хвіртку.

— Дікене, швиденько!

Дікен зробив крок — і візок в’їхав у потаємний сад.

Колін відкинувся на подушку і затулив долонями очі. Всі увійшли, Мері зачинила хвіртку, прикрила її плющем, візок ще проїхав трішки по стежині і зупинився. Тоді хлопець забрав руки з обличчя й озирнувся довкруж — раз, другий, третій, так само, як це було з Дікеном та Мері, коли вони опинилися тут уперше.

Такого Колін не міг побачити навіть у найсміливіших мріях: цвіли дерева, поміж молодою травою око милували золотаві, фіолетові і білі клаптики — це цвіли квіти, що їх посадили Мері з Дікеном. Вгорі ширяли пташки, скрізь співи, дзижчання, гудіння, щебетання. І пахощі, неймовірні пахощі — землі, трави, квітів. Колін зачаровано слухав і дивився, дивився і слухав, вбирав у себе цілюще повітря, підставляв теплим сонячним променям обличчя, шию, руки — і в його серце вливалася незнана радість.

Мері і Дікен не зводили з нього погляду. За тих кілька хвилин хлопець геть перемінився: у нього з’явився легкий рум’янець, а захоплені очі, здавалося, були ладні увібрати у себе цілий світ. Тут Колін підняв догори руки і вигукнув:

— Я одужаю! Одужаю! Мері! Дікене! Я одужаю! І житиму, житиму, житиму вічно!

Розділ 21

Бен Везерстаф

Неймовірно, але часом трапляються хвилини, коли справді хочеться вигукнути: «Я житиму вічно!» Таке буває, коли дивишся у світанкове небо і бачиш, як воно поволі змінюється, аж поки не заблисне перший промінчик — і тоді хочеться кричати з радости, бо це диво діється кожного Божого ранку тисячі, мільйони, мільярди років поспіль. Часом це відчуття з’являється, коли стоїш сам посеред лісу, а на тебе крізь вершечки дерев ллються золоті призахідні промені. Або коли задивишся у нічне небо, всіяне мільйонами зірок. Інколи такі пережиття дарують звуки далекої музики, а інколи — чийсь погляд.

І ось уперше опинившись у потаємному саду, серед звуків і барв розбуялої весни, Колін, який досі думав лише про хвороби і близьку смерть, раптом відчув у собі нову хвилю пробудження. Він повірив у життя. Він відчув його у собі. Він віднайшов радість. І це пережиття геть змінило його.

А сад о тій пообідній порі, здавалося, всіма силами старався допомогти хлопцеві. Неначе уся міць, увесь чар, уся музика весни зосередилися саме поміж його стін. Навіть Дікен — і той був вражений. Він зупинився і стояв, заворожено роззираючись довкола.

— О-ох, що ту’ ся діє! — вимовив він врешті. — Тринадцять літ живу на світі, ціле пустище обходив, а такого не бачив.

— Ая’, бо то наш сад! Найкращий у світі! — радісно озвалася Мері.

— А може, все ся так порозцвітало для мене? — замріяно промовив Колін.

— Ого, ти заговорив по-йоркширському! — захоплено вигукнула Мері. — Молодець!

І вони засміялися.

Дікен поставив візок під розквітлою сливою. Колін підняв голову й обвів поглядом свій сховок. Поміж гілок прозирало чисте синє небо. Вгорі гудів рій бджіл. Хлопець усміхнувся: тепер він почувався наче казковий володар, над яким розпростерто розкішний балдахін.

Дікен із Мері ще трішки попрацювали: треба було прополоти один клаптик. Колін з цікавістю спостерігав за ними. Потім Дікен возив Коліна по цілому саду, аби той міг побачити всі тутешні дива. Діти показували йому, як виглядають пуп’янки, раз Дікен підняв перо дятла, а потім ще знайшов порожні шкаралупки яєць, з яких уже вилупилися пташенята. Колін жадібно вбирав усе очима. Йому здавалося, ніби він потрапив у казкову країну й ось король із королевою відкривають перед ним усі свої багатства.

— От би побачити малинівку! — замріяно вимовив Колін.

— Зачекай троха. Як вилупляться малі, тоді часто будеш її бачити, — відповів Дікен. — Ну, тобто не її саму, а самця. Бо вона мусить сидіти в гнізді, а він буде носити малим хробачків. Уяви собі: прилітає — а ту’ всі пищать, дзьоби пороззявляли. Не знати кому першому вкинути отого хробака. Мама каже: «Як бачу, скілько ті пташки мусять ся напрацювати, аби нагодувати своїх діточок, то мені здає’ся, що сама байдикую». Каже, що що з них, певно, піт струмками стікає.

Діти уявили собі малинівку, яка крильцем обтирає піт з голівки — і засміялися. Проте Дікен відразу зробив знак і вони закрили рукою рот: треба дотримуватися тиші!

Візок із Коліном знову повернувся під квітковий балдахін. Дікен сів собі на траві і витягнув дудку, але тут Колін показав рукою.

— Що це за дерево? Здається, воно всохло, правда? — спитав він.

Діти глянули і збентежилися.

— Так, — врешті відповів Дікен. — Але подиви’: там зі всіх боків ростуть троянди. Як зацвітуть, то й не зобачиш, що всохле.

Мері геть принишкла. Їй не хотілося засмучувати Коліна. А він усе допитувався:

— Але я бачу, що там зламана одна гілляка. Цікаво, як то сталося?

— То було давно, багато років тому, — повільно відповів Дікен. — Ох, диви, диви! Малинівка! Летить до гнізда! — втішився він й обережно повернув Коліна в другий бік.

Колін ледве встиг, але таки побачив її. Пташка — певно, самець, — несла щось у дзьобі. Вона стрілою кинулася у зелену гущавину — і зникла з очей. Колін сперся на подушку і засміявся:

— О, певно, принесла булочку до чаю. Щойно вибило п’яту. Знаєте, я б і сам від чаю відмовився. А ви?

— І ми! І ми! — в один голос вигукнули Дікен з Мері.

Згодом вони говорили між собою, що малинівка