Стівен Кінг - Історія Лізі

— Скоте. Чого тобі?

Вона хоче запитати, чи не потекла в нього знову кров, чи, може, сповзла накладена нею пов’язка, але її затуманена сном свідомість неспроможна сформулювати такі складні думки. Чого тобі поки що з нього вистачить.

Його обличчя нависає над її обличчям, він цілком прокинувся. Він здається їй збудженим, але не схоже, щоб він злякався чогось чи йому дуже боліло. Він каже:

— Ми не можемо далі жити так.

Ці слова допомагають їй остаточно прокинутися, бо вони налякали її. Що він має на увазі? Що він хоче порвати з нею?

— Що ти сказав, Скоте?

Вона обмацує підлогу, знаходить там свого годинника зі світляним циферблатом, скошує на нього очі.

— Лише о пів на п’яту ранку!

Її голос звучить стомлено і боязко, бо вона таки справді налякана.

— Лізі, ми повинні мати справжній дім. Купити його. — Він хитає головою. — Ні, це на потім. Я думаю, нам треба одружитися.

На неї напливає відчуття полегкості, й вона відкидається назад. Годинник випадає з її ослаблих пальців і дзенькає об підлогу. Це пусте. Таким годинником марки «Тімекс» можна брязнути об камінь, і він цокатиме далі, мов нічого й не сталося. За почуттям полегкості прийшло почуття подиву. Їй щойно зробили пропозицію, як леді з роману. А за подивом маячило щось подібне до червоної цятки жаху. Чоловік, який запропонував їй свою руку (і зробив це о пів на п’яту ранку, завважте), ще учора ввечері стояв перед нею з пошматованою рукою, яку він перетворив на криваве місиво, коли вона накричала на нього за те, що він запізнився на побачення (щоправда, вона наговорила йому й чимало всякого іншого), це той самий чоловік, який стояв перед нею учора ввечері, який вийшов до неї учора з темряви, перетнувши моріжок і простягаючи їй свою поранену руку, наче клятущий різдвяний подарунок. Це той самий чоловік, що мав небіжчика-брата, про якого вона довідалася тільки вчора, і небіжчицю матір, яку він, схоже, вбив, тому що він — як цей одчаюга-письменник сформулював свою думку? — виріс у її лоні надто великим.

— Лізі, ти мене слухаєш?

— Замовкни, Скоте, я думаю.

Але як важко думати, коли місяць уже зайшов, а час ніякий незалежно від того, що повідомляє тобі твій надійний «Тімекс».

— Я кохаю тебе, — лагідно каже він.

— Я знаю. І я тебе теж кохаю. Але справа не в цьому.

— Це може бути, — каже він. — Що ти мене кохаєш, я хотів сказати. Можливо, для мене це головне. Ніхто мене не любив, після того як помер Пол. — Тривала пауза. — І тато, я думаю.

Вона підвелася на лікті.

— Скоте, багато людей тебе люблять. Коли ти читав уривки зі своєї останньої книжки — і тієї, яку ти пишеш тепер… — Вона наморщила носа. Його нова книжка називається «Порожні демони», і їй зовсім не подобається те, що вона прочитала з неї або чула, як він прочитав. — Коли ти читав, послухати тебе прийшло понад п’ять сотень людей! Їм довелося перейти з Вітальні Мен до Аудиторії Гока! Коли ти закінчив, тебе гучно вітали!

— То не любов, — каже він. — То цікавість. І, між нами кажучи, все це пусте й нічого не варте. Коли тобі щастить опублікувати свій перший роман у двадцять один рік, ти неодмінно опиняєшся в центрі такої пустопорожньої цікавості, навіть якщо твою писанину купують лише бібліотеки і навіть не друкують варіант у паперовій обкладинці. Не варто звертати й увагу на це ідіотське захоплення вундеркіндами, Лізі…

— А я звертаю…

Вона вже цілком або майже цілком прокинулася.

— Дай-но мені ліпше сигарету, люба моя дитино. — Його сигарети лежать на підлозі, на черепаховій таці, яку вона тримає для нього. Вона підіймає тацю, тицяє сигарету йому в зуби і припалює її для нього. Він підсумовує їхню дискусію. — Але ти також звертаєш увагу на те, почистив я сьогодні зуби чи не почистив…

— Ну, знаєш…

— І чи той шампунь, яким я користуюся, допомагає мені позбутися лупи на голові, чи навпаки, побільшує її кількість.

Це нагадує їй про щось.

— Я купила тобі пляшку отого «Теґріна», про який я тобі розповідала. Він у душі. Я хочу, щоб ти його спробував.

Він вибухає сміхом.

— Ось бачиш? Ось бачиш? Чудовий приклад. Ти дотримуєшся холістичного погляду.

— Я не знаю цього слова, — каже вона, спохмурнівши.

Він дістає з рота сигарету, викурену лише на чверть.

— Це означає, що, коли ти дивишся на мене, ти бачиш мене згори донизу й від одного боку до другого, й усе для тебе важить однаково.

Вона обмірковує його слова, потім киває головою.

— Мабуть, так воно і є.

— Ти не знаєш, що це таке. У дитинстві я був одним. Протягом останніх шістьох років я став іншим. Я став кращим, але для більшості людей тут і там, де я жив раніше, в Пітсбурзі, Скот Лендон — це лише такий собі… священний автомат. Укиньте в нього двійко баксів, і звідти вискочить якась паскудно цікава історія.

Його голос не звучить гнівно, але вона відчуває, що він міг би розгніватися. У певний час. Якби він не знайшов собі такого місця, де він міг би почувати себе в безпеці, де його вважали б таким, яким він справді є. Атож, вона може стати для нього такою людиною. Вона може облаштувати йому таке місце. Він допоможе їй це зробити. До певної міри вони уже це удвох зробили.

— Ти зовсім інша, Лізі. Я це зрозумів одразу, коли ми тільки вперше познайомилися на вечорі блюзу у Вітальні Мен — ти пам’ятаєш?

Ісусе, Маріє і святий Йосипе, ще б вона цього не пам’ятала! Вона тоді пішла до університету подивитися виставку Гартґена, яку влаштували просто неба, перед Аудиторією Гока, почула музику, яка долинала з Вітальні, й вирішила зайти туди, лише щоб задовольнити свою миттєву примху. Він прийшов через кілька хвилин, подивився на заповнену залу й запитав, чи не зайнятий протилежний кінець кушетки, на якій вона сиділа. Вона майже не слухала музику. Вона хотіла встигнути на автобус, який підходив о пів на дев’яту до Клівза, а тому в неї не залишилося часу на те, щоб її слухати. Тобто вона була вже зовсім близько до того, щоб укластися спати у своєму ліжку сьогодні самій-одній. Від цієї думки вона спізнала тоді відчуття, яке переживає людина, коли дивиться з високого вікна вниз.

Тепер вона нічого цього не каже, лише киває головою.

— Для мене ти, як… — Скот робить паузу, потім