Стівен Кінг - Історія Лізі

— Звичайно, звичайно.

Тож вона дістає сигарети з його нагрудної кишені, встромляє одну йому в рот і припалює для нього. Запашний дим (вона завжди любитиме цей запах) підіймається синіми кільцями до прогнутої, забрудненої випарами кухонної стелі. Вона хоче більше розпитати його про були, про криваві були зокрема. Перед її очима вже починає вимальовуватися картина.

— Скоте, а твої тато й мама виховували тебе й брата?

— Ні. — Він пересунув сигарету в куточок рота і примружив одне око, яке одразу сховалося за димом. — Мама померла, коли народжувала мене. Тато завжди казав, що я її вбив, тому що надто забарився з виходом назовні й був надто великий.

Він сміється зі своїх слів, ніби це найкумедніший жарт у світі, але це також нервовий сміх, сміх дитини, яка сміється з брудного жарту, що його не зовсім розуміє.

Вона нічого не каже. Вона боїться що-небудь сказати.

Він дивиться тепер на те місце, де його рука зникає в чаї, який тепер набув червонястого відтінку від розчиненої в ньому крові. Він швидко пахкає своєю «Герберт Тарейтон», і циліндрик попелу стає дуже довгим. Його око досі скошене й примружене, і це робить його якимсь не таким. Не чужим, звичайно, але якимсь іншим. Схожим на…

О, мабуть, схожим на свого старшого брата. Того, що помер.

— Але тато також казав, то була не моя провина, що я спав, коли мені настав час вибратися назовні. Він казав, що вона мала поплескати мене по животі й розбудити, але вона цього не зробила, тому я виріс дуже великий, і вона через це померла, отакий у нас вийшов бул.

Він сміється. Попіл падає з його сигарети на прилавок. Він цього, схоже, не помічає. Дивиться на свою руку, занурену в темний чай, і не каже більше нічого.

Це залишає Лізі перед делікатною проблемою. Поставити йому ще одне запитання чи не треба? Вона боїться, він не відповість, що він гарикне на неї (а вона знає, що він може гарикнути; якось це сталося, коли вона переглядала його конспекти, зроблені на семінарі з новітньої літератури). Вона боїться також, що він може їй відповісти. Вона думає, він відповість.

— Скоте… — починає вона дуже лагідним голосом.

— Чого тобі?

Його сигарета вже згоріла на три чверті своєї дороги до того, що скидається на фільтр, але у «Герберт Тарейтон» це лише різновид мундштука.

— А твій тато робив були?

— Криваві були, звичайно. Коли ми бешкетували або коли хотів дати вихід своїм почуттям. Пол робив добрі були. Були для розваги. Щось подібне до пошуку скарбів. Ти користуєшся певними ключами. Потім: «Бул! Кінець!» і одержуєш приз. Цукерку або кока-колу. — Попіл знову впав із його сигарети. Погляд Скота був зосереджений на чаї в тазу. — Але тато дарував нам поцілунок. — Він дивиться на неї, і вона одразу розуміє, він знає все, про що вона так боялася його запитати, і зараз відповість їй, як зможе. Як посміє відповісти. — Таким був приз тата. Поцілунок, після того він припиняв робити нам боляче…

19

Лізі не має бинтів у своїй аптечці, які її задовольняли б, тому відриває довгі смуги від простирадла. Простирадло старе, але їй однаково шкода дерти його на клапті — на платню офіціантки (доповнювану вбогими чайовими від Неприкаяних Хлопчиків та лише трохи ліпшими — від викладачів університету, які обідають у Пета) вона навряд чи може собі дозволити завдавати такої шкоди своїм запасам білизни. Та коли вона згадує про хрестоподібні порізи на його долоні і про глибоко роззявлені зябра на руці між зап’ястком і ліктем, то перестає вагатися.

Скот засинає, можна сказати, раніше, ніж його голова доторкається до подушки на своєму боці її до безглуздя вузького ліжка; Лізі думала, що протягом певного часу не зможе заснути, міркуючи над тим, що сьогодні почула від нього. Натомість засинає майже одразу.

За ніч вона прокидається двічі, першого разу тому, що їй треба попісяти. Ліжко порожнє. Вона сонно рушає до туалету, відтягнувши на ходу свою фірмову теніску Менського університету до самих стегон і бурмочучи:

— Скоте, поквапся, бо мені припекло.

Та коли відчиняє двері до туалету, то у світлі, яке вона завжди залишає на ніч увімкненим, бачить, що там нікого нема. Не підняте й сидіння на унітазі, яке він завжди так залишає, після того як віділлє.

Лізі вмить перехотілося мочитись. Її опанував жах від думки, що він прокинувся від нестерпного болю, згадав про все те, що він їй розповідав, і був розчавлений — як вони це називають в «Інсайдері» Чакі? — своєю розбудженою пам’яттю.

Але чи справді йдеться про речі розбуджені чи про ті, які він досі ховає глибоко в собі? Цього вона напевне не знає, але вона знає, що від дитячої манери, в якій він певний час говорив, віяло чимось моторошним… а що як він знову пішов до оранжереї, щоб закінчити там свою справу? Щоб тепер устромити туди горло замість руки?

Вона спрямовує погляд крізь чорне провалля кухні — її помешкання складається лише зі спальні та кухні — і розрізняє його неясні обриси. Він лежить у ліжку, згорнувшись калачиком, у звичній для нього позі ембріона, підтягти коліна майже до грудей, упершись лобом у стіну (коли вони покинуть це помешкання восени, там залишиться слабка, але помітна позначка — позначка Скота). Вона не раз казала йому, що він мав би набагато більше місця для себе, якби спав із зовнішнього боку, але він не хотів. Тепер він трохи посунувся, пружини зарипіли, й у світлі з вулиці, що вливається крізь вікно, Лізі бачить пасмо чорного волосся, яке спадає йому на щоку.

Його не було в ліжку.

Але ось він лежить у ньому з його внутрішнього боку. Якщо вона в цьому сумнівається, то може просунути руку під чуба, на який вона дивиться, підняти його, відчути його вагу.

То, може, мені наснилося, що його не було?

Таке припущення має сенс — бодай приблизний, — та коли вона повертається до туалету й сідає на унітаз, вона знову думає: «Його там не було. Коли я прокинулася, препаскудне ліжко було порожнім».

20

Удруге вона прокидається не з власної ініціативи.

— Лізі!

Це Скот, він торсає її за плече.

— Моя маленька, маленька Лізі.

Вона чинить йому опір, в неї був тяжкий день — до біса, тяжкий тиждень, — але він не відступається.

— Лізі, прокинься!

Вона думала, що зараз їй у вічі вдарить ранкове