Артуро Перес-Реверте - Фламандська дошка

— Беатріса Бургундська, — прошепотіла дівчина.

— Так, Беатріса Бургундська. Ця чорна дама, здається, вже здійснила одне вбивство.

Останні слова Муньйоса повиснули в повітрі, мовби не потребували відповіді. Сесар, який сидів мовчки, простягнув руку й обережно струсив попіл сигарети до попільнички, причому зробив він це надзвичайно ретельно, як людина, змушена щось вчинити, аби не втратити відчуття реальності. Потім озирнувся довкола, наче серед картин і меблів своєї антикварної крамниці сподівався знайти відповідь на питання, які вони собі ставили.

— Це неймовірний збіг, мої любі, — мовив він. — Це не може бути реальним.

Антиквар підніс руки догори, а потім безсило їх опустив. Муньйос тільки похмуро стенув плечима під зім’ятим плащем.

— Тут немає жодного збігу. Той, хто це спланував, — справжній майстер.

— А як там біла королева? — поцікавилася Хулія.

Кілька секунд Муньйос дивився дівчині просто у вічі, а тоді простягнув руку до шахівниці й зупинив за кілька сантиметрів від фігури, мовби не наважуючись доторкнутися до неї. Потім показав пальцем на чорну ладдю, що стояла на сі.

— її можуть з’їсти, — спокійно повідомив він.

— Бачу, — Хулія відчула розчарування: думала, коли хтось інший підтвердить уголос її здогад, це справить на неї сильніше враження. — Якщо я добре зрозуміла, та обставина, що ми розкрили таємницю картини, тобто провину чорної королеви, знайшла своє відображення в цьому ході ладді на b2… А біла королева опинилася під загрозою, оскільки повинна була відійти в якесь безпечне місце, замість залишатися тут, ускладнюючи собі життя… Мораль у цьому, сеньйоре Муньйос?

— Більш-менш.

— Але ж усе це сталося п’ять століть тому, — заперечив Сесар. — Хіба що божевільному може спасти на думку…

— Не виключено, що ми маємо справу з божевільним, — спокійно завважив Муньйос. — Але в шахи він грав — чи то грає — чудово.

— І не виключено, що він міг здійснити ще одне вбивство, — додала Хулія. — Зараз, кілька днів тому, у двадцятому столітті. Вбивство Альваро.

Сесар обурено здійняв руку, наче з її вуст вихопилась якась непристойність.

— Годі, принцесо. Ми вже геть заплуталися. Жоден убивця не живе п’ятсот років. А звичайна картина не здатна вбивати.

— Це ще як подивитися.

— Я забороняю тобі казати такі дурниці. І не плутай різні речі. З одного боку, ми маємо картину й злочин, скоєний п’ятсот років тому… З другого — мертвого Альваро…

— І надіслані документи.

— Але ще ніхто не довів, що той, хто їх надіслав, убив Альваро… До того ж не виключено, що цей бідолаха справді розбив собі голову в ванній, — антиквар підніс вгору три пальці. — По-третє, комусь просто заманулося пограти в шахи… От і все. Немає доказів того, що всі ці речі пов’язані між собою.

— Картина.

— Це не доказ. Це лише гіпотеза. — Сесар глянув на Муньйоса: — Хіба не так?

Шахіст не озвався, мабуть не бажаючи стати на чийсь бік, і Сесар з прикрістю подивився на нього. Хулія показала на картку, що лежала на столі поряд із шахівницею.

— Тобі потрібні докази? — вигукнула вона, бо щойно зрозуміла, що це насправді. — Ось доказ того, що між смертю Альваро і цим таємничим шахістом існує прямий зв’язок… Мені надто добре знайомі ці картки… Альваро користувався ними під час роботи. — Вона помовчала, щоб краще усвідомити власні слова. — Убивця міг прихопити в його домі купу таких карток. — Хулія замислилася й витягла нову сигарету «Честерфілд» з пачки, яку тримала в кишені куртки. Ірраціональне відчуття панічного жаху, що охопило її кілька хвилин тому, поступово розвіювалося і замість нього з’явилося нове, більш чітке усвідомлення реальності. «Це дві різні речі, — переконувала вона себе, — абстрактний страх перед чимось темним, невідомим і конкретний страх бути вбитою якоюсь людиною». Можливо, спогад про Альваро, про цю смерть при ввімкненому світлі та відкритих кранах прояснив її мозок, звільнивши його від інших, зайвих страхів. їй було досить і цього.

Вона піднесла сигарету до губ і закурила, сподіваючись у такий спосіб довести обом чоловікам, що не знітилася. Потім випустила перший струмінь диму й проковтнула слину, відчувши при цьому неприємну сухість у горлі. їй терміново треба було випити келишок горілки. Або й півдюжини келишків. Чи зайнятися сексом — до нестями — з гарним, сильним та мовчазним мужчиною.

— І що тепер? — запитала вона так спокійно, як тільки могла.

Сесар дивився на Муньйоса, а той на Хулію. Вона завважила, що погляд шахіста знову зробився невиразним та безживним, ніби його вже ніщо не цікавило — до тієї миті, коли новий хід вимагатиме його уваги.

— Тепер залишається чекати, — озвався Муньйос і показав на шахівницю. — Наступний хід чорних.

Менчу дуже розхвилювалася, але не через таємничого шахіста. В міру того, як Хулія переповідала їй останні події, її очі робилися дедалі ширшими, і здавалося, досить було нашорошити вуха, щоб почути, як безсоромно клацає в її голові касовий апарат. В усьому, що стосувалося грошей, Менчу й справді відзначалася хижою жадібністю. А надто тепер, коли вона підраховувала прибутки.

«Хижа дурепа», — подумала Хулія, бо Менчу, здавалося, зовсім не турбувало існування ймовірного убивці-любителя шахів. Вірна собі, Менчу, коли наражалася на проблеми, які потребували розв’язання, воліла поводитися так, наче вони взагалі не існують. Нездатна протягом тривалого часу зосереджуватися на чомусь конкретному, а може, й обтяжена присутністю в домі Макса в ролі горили-охоронця (що заважало іншим її вибрикам), галерейниця вирішила подивитися на цю справу під іншим кутом зору. Тепер вона сприймала все як низку цікавих збігів або дивний і, можливо, безневинний жарт якоїсь людини з химерним почуттям гумору, чиї мотиви були їй незрозумілі через їхню вигадливість. Це була найбільш заспокійлива версія, особливо з огляду на бариші, що чекали на неї за посередництво. Що ж до смерті Альваро, то невже Хулія ніколи не чула про юридичні помилки?.. Як, приміром, коли той тип, Дрейфус, порішив Золя… чи, може, навпаки?., або випадок з Лі Гарві Освалдом та інші подібні ляпсуси. До того ж усі ми бодай один раз у житті сковзалися у ванній. Або майже всі.

— Що ж до ван Гюйса, — сама побачиш. Ми заробимо на ньому купу грошей.

— А що робитимемо з Монтегріфо?

Відвідувачів у галереї було мало: двійко літніх дам, які розмовляли біля виконаного олією у класичному стилі морського краєвиду, та вбраний у темний костюм чоловік, котрий гортав теки з гравюрами. Менчу вперлася рукою в стегно, наче хапаючись за револьвер, а тоді театрально заморгала й стишила голос:

— Ми обламаємо йому роги, голубонько.

— Ти певна?

— Ще б пак. Або він погодиться, або