Андрій Анатолійович Кокотюха - Привид із Валової

— Пане Кошовий, ось цей візит стосується виконання обов’язків, покладених на вас у моїй конторі?

— Ні, пане Штефку, — відповів Клим, для чогось підвівшись, випроставшись над своїм столиком. — То моя особиста справа, мої персональні клопоти.

— Здається, пане Кошовий, ми вже обговорювали це раніше, — холодно сказав Степан Якович. — Для ведення власних справ і прийому приватних відвідувачів маєте своє помешкання. Або прошу дуже, орендуйте власну контору. Ваш робочий час оплачується з моєї кишені, пане Кошовий. І я ще не забув ваш нечемний вибрик із візитівкою.

— Я отримав записку й написав відповідь, — Клим говорив, дивлячись старому просто в очі. — Це забрало менше двох хвилин. Перепрошую, але вам гріх нарікати на манкірування мною своїх обов’язків.

Старий нотар підвівся, спираючись на спинку стільця.

— Тим не менше, пане Кошовий, шановний Климентію Назаровичу, дуже прошу вас, явіть вашу ласку й розділяйте справи особисті та службові. Не хотілося б сваритися з вами. Але майте на увазі: я зробив зауваження, бо мені то все не дуже приємно.

— Даруйте ще раз. — Кошовий не придумав іншої відповіді.

Кивнувши, пан Штефко пішов, лишивши на Клима купу нерозібраних паперів, котра, здавалося, ніколи й за жодних обставин не зменшиться. Кошовий неприязно глянув на неї. Пригадавши враз сказане колись Шацьким: «З вами цікавіше, аніж зазирати людям у роти». Адже зараз, тут, у проймі між шафами, Клим не міг сказати про себе так само.

Бо запискою Магда Богданович повідомила — його прохання виконане.

Навряд чи вона, переказуючи слова комісара Віхури, розуміла, що тут до чого.

Зате Кошовий нарешті отримав останній шматочок головоломки, котра виявилася не аж такою складною, як усі собі уявляли.

Але тепер йому хотілося діяти — й не було цікаво самому з собою в порожній нотаріальній конторі. Кортіло на Валову. Та наперед слід зібрати шановне товариство зацікавлених у розкритті таємниць ще раз.

Без відповіді, отриманої щойно, Кошовий не міг цього зробити.

Прочитавши, відписав назад: усе в порядку, нехай панство збирається. Не пізніше сьомої вечора.

Ледь дочекавшись часу, коли контору слід було зачиняти, бо робочий день скінчився, Клим по дорозі ще завернув на пошту. Треба відбити телеграму Йозефу Шацькому, хоч це й створить зубному лікареві на нинішній вечір певні труднощі.

А саме — знайти спосіб та переконати дружину Естер: йому справді вкрай необхідно бути разом із Кошовим цієї ночі.

Усі зібралися вчасно.

Цього разу Магда замовила лише лікер та чай. Стояли ще тістечка, та на них жоден із присутніх не зважав. Виглядало, товариство зібралося на ділову розмову. Скоріш за все, пані Богданович, передаючи повідомлення від Клима, налаштовувала саме на такий лад.

Нині місце за столиком зайняв звично розхристаний пан Станіслав Мазарек. Коли відставний майор Раєвський відчинив двері, впускаючи Кошового, власник салонів кіно саме займався тим, що доливав собі лікеру в чай. Інші присутні цим не захоплювалися. Промисловець і меценат Кароль Білецький, багатостраждальний власник проклятого будинку, взагалі ні до чого не торкався. Примостившись у кутку канапи, він нагадував далекого родича, котрий випадково втрапив на чужу вечірку. Замість фраку, в якому Клим бачив його минулого разу, вдягнув досить стриманий однотонний костюм, сильно послабивши вузол краватки. Пан Владислав Яблонський ніби на правах давнього знайомого першим міцно стиснув Климову правицю, навіть легенько труснувши її. Магда, як і того разу прилаштувавшись біля вікна з пахкою цигаркою в довгому мундштуку, кивнула.

Вкотре подолавши напад ніяковості через свою далеко не представницьку шинель, Кошовий розстебнув її, але скидати не квапився.

— Що вам запропонувати? Може — цього? — підійшовши до столика, Яблонський торкнувся карафки.

— Дякую, панове, та маю зберігати тверезу голову, — сказав Клим.

По черзі обвівши поглядом кожного й затримавши його лиш на Магді, зрозумів — вона, знаючи дещо цікаве про одного з присутніх, жодним словом чи жестом себе не виказує. І не тому, що старанно приховує таємницю, — просто не розуміє, як і для чого сам Кошовий збирається використати ці знання. Безперечно, молоду жінку просто роздирала цікавість ізсередини. Та, до честі Магди, вона вміла приховувати емоції.

— І що ж сталося? — Кудлатий Мазарек щедро сьорбнув присмаченого чаю.

— Ви змусили мене змінити плани на вечір, — долучився Білецький. — Сподіваюсь, я не шкодуватиму.

— Пан Кошовий — серйозна людина. — Яблонський говорив так, ніби виступав миротворцем у момент, коли над Климом густішали хмари. — Гадаю, його бурхлива діяльність свідчить, що він таки має для нас усіх новини. Ви ж хочете щось важливе повідомити, так? Присядьте, присядьте.

— Нічого. — Клим перекинув шинель із правої руки на ліву, перехопив зручніше. — Пане Білецький, новина передусім для вас. Не знаю, приємна чи ні. Але, схоже, дурна слава про викуплений вами будинок — правда.

— Тобто?

— Там щось є. Не дуже хороше.

Чоловіки напружилися всі разом. Мазарек навіть поставив назад карафку, яку взяв, аби влити ще лікеру, тепер уже — в чарку.

— Що ви маєте на увазі, пане Кошовий? — порушив запалу тишу Кароль Білецький.

— Чесно кажучи, сам до пуття не зрозумів. На власні очі бачив явище, яке поки не можу пояснити.

— Не морочте голову! Йдеться про мою власність! Що ви там бачили?

— Привида, — просто відповів Клим. — Жінку в чорному. Можна сказати, інфернальне явище. Або то був оптичний зоровий обман. Я й таке готовий припустити.

— Геніально! — грубувато реготнув Мазарек, таки наливаючи собі чарку. — Панове, не хочу нікого образити, але здається, таки справді матиму будівлю під задуману мною атракцію! Хіба що, пане Білецький, ви вперто захочете жити там самі. Й витримувати навалу роззяв, яким кортить побачити легендарну Чорну пані.

— До речі, пане Мазареку, — Клим обернувся до нього, — я дещо дізнався. Не така вже Чорна пані й легендарна. До нинішнього літа, скажу вам, про привида з Валової у Львові або зовсім не чули, або чули зовсім мало. Швидше то була фантазія, пов’язана з трагедією, котра мала місце сто років тому. Маю на увазі Міхала Гаєцького, першого власника…

— Заради Бога! — вигукнув Білецький. — Доста ходити по колу! Тут усі присутні знають казку про Чорну пані, нещасну Єву Гаєцьку!

— Перепрошую. — Кошовий жестом зупинив його, тепер нарешті кинувши шинель на спинку найближчого стільця. — Відома трагедія Єви Гаєцької. Знаємо, що привид у сяйві, який не знає перешкод, — розповідь нещасного вдівця, винуватця трагедії. Котрий, нагадаю, провів решту життя в божевільні. Значить, то було, даруйте, марення психічно хворої людини. Яке, дозвольте вкотре нагадати, ніхто й ніде не повторював ще кілька місяців тому. Й ось тепер привид Єви Гаєцької раптом, ні сіло ні впало, нагадує про себе. Чому,