Андрій Анатолійович Кокотюха - Пророчиця

зустрітися. І пропав… На ранок труп підкинули… — Галина шморгнула носом. — Потім прийшов чоловік, такий, на бандита схожий. Хотів знайти ту жінку, пророчицю… Я міліції поки що нічого не казала. Тим більше, що Микола сам вирішив не говорити… Навіть якби я розказала про пророцтво, хто б мене слухав… Але той бандит нас налякав, я послала його до тієї… пророчиці… Сама ж подзвонила по тому телефону, ну, чоловікові, який пророчицю порадив… Бо не знала, з ким побалакати, не в міліцію ж із цим… Він миттю трубку взяв, вислухав мене… Каже, аби я дзвонила в міліцію, краще — відразу підполковнику Зарудному… В мене був його номер… Словом, я повинна була подзвонити Зарудному, розповісти, як на Миколу з банку наїжджали. Назвати прізвище Момота… хто це такий, я не знаю… Потім попросив послати йому нашу електронну адресу. Для чого — не пояснив. Тільки наступного дня я отримала листа, до нього пришпилена була фотографія, і текст — я повинна впізнати цю людину, ніби це він погрожував Миколі. Цей хлопець справді до нас приходив, від банку, здається, навіть погрожував… Тільки звідки той незнайомець про це знає… Олеже, можна, я з думками зберуся?»

«Давай, тільки часу вже зовсім нема».

Галина, заплющивши очі, посиділа так кілька секунд, потім розліпила повіки, продовжила вже впевненіше, наче давала свідчення в прокуратурі:

«Потім той хлопець, Бородуля, якого я впізнала, кудись утік. Стріляв у міліціонера, його самого застрелили… Потім до мене знову прийшов той бандит, ну, який раніше приходив, зі шрамом…»

При цих словах Горілий мимоволі торкнувся рубця на обличчі, а Нікітин, перехопивши цей жест поглядом, посміхнувся.

«…Тобто сьогодні він з’явився, дев’ятнадцятого березня. Звинуватив нас із Олегом у тому, що ми змовилися, влаштували вбивство Миколи, а все чоловікове майно вже на мене переписано, тому автоматично залишається після його смерті мені. Грошей вимагав… Зараз бандит забрався. Я подзвонила тому незнайомцю, бо в міліцію не подзвониш, доведеться пояснювати… Таки можуть нас запідозрити… Словом, той чоловік порадив негайно зібрати все необхідне, документи і гроші в першу чергу, їхати на вокзал, звідти першим же поїздом — через кордон, у Росію. Ліпше відсидітись, там нас не дістануть, а він тут поки що все залагодить. Завтра в Москві він зранку сам нас набере, дасть нові інструкції. Все, — пауза. — Даю ці свідчення про всяк випадок. Від руки не хочу писати, бо так видно, що я — це я, Галина Коваленко. Нас із Олегом Позняковим спочатку в невідомо що втягнули, тепер шантажують. Може, ця інформація знадобиться… Бо я не знаю, — знову пауза, цього разу довша. — Так, Олеже, все! Я справді не знаю, про що ще говорити і для чого це все взагалі треба!»

«Спокійно, Галь. Не зайве. Так, усе, давай збирайся, а я займуся відео».

Камера вимкнулася, коли Галина почала підводитися з табуретки.

За вікном далі стояла волога ніч.

Сергій примостився біля підвіконня, відчинив кватирку, закурив, прилаштувавши під попільницю порожню сигаретну пачку — від минулого вечора, коли почалася гонитва за втікачами, встиг непомітно для себе скурити всю пачку.

— Ви таки стривожили жінку, Горілий, — мовив Нікітин. — Якщо не налякали. Судячи з її слів, у обох випадках поява такого собі бандита зі шрамом спровокувала її на рішучі дії.

— Виходить, так, — погодився Сергій. — І дії ці носили досить нелогічний характер, якщо оцінку їм даватиме стороння людина. Ви, наприклад. Удова подзвонила не в міліцію, що зрозуміло, коли йдеться про появу такого собі бандита. Галина Коваленко набрала номер нашого Демона. Тепер він уже наш, як не крути. А вже Демон, — Горілий наголосив на останньому слові, — дав їй інструкції, звелів дзвонити Зарудному, наводити його на ваших людей, пане Нікітин… Ну гаразд, гаразд, не дивіться так — на людей Момота. Через них — на самого Момота. Тепер він зашифрувався, у вас проблеми, справу про вбивство Коваленка, як я розумію, закриють. З іншого боку, пане Нікітин, саме в цій нелогічності — логіка, як кажуть, усього нашого життя. А вона така: в міліцію пересічні люди в критичних ситуаціях намагаються звертатися в останню чергу. Така в нас міліція, така в неї репутація, такий, як кажуть по телевізору, імідж. Сам Коваленко — і той до останнього тягнув.

— Хай, міліція в нас погана, — погодився Нікітин. — Той, кого ви назвали Демоном…

— …Ми назвали.

— Нехай ми, — кивнув банкір, махом допивши холодну каву. — Отже, хай ким би виявився цей Демон, він — людина з плоті та крові. Вам не здається, Горілий, що цей Демон розіграв якусь дуже грамотну комбінацію?

— Здається. Після Гениного нагадування про митницю на Хуторі я навіть певен цього. Бо все складається: він не чекає на мою появу в хаті вдови Коваленка, бо думає — все тіп-топ, свою справу він зробив…

— Яку справу?

— Пізніше про це поговоримо, там є суперечливі моменти. А зараз про те, що не викликає сумнівів, — захопившись, Горілий навіть забув про сигарету, вона повільно димилася, затиснута між пальців. — Галина дзвонить Демону, тому, хто все це почав: що робити? Той ухвалює блискавичне рішення — послати їх через кордон до Росії, а на кордоні організувати так, аби втікачів затримали і замкнули. Організувати таку підставу може лише людина зі справді демонічними можливостями.

Треба мати щонайменше кінці на митниці та ще й за кілька годин усе організувати. Ми вже припустили, що Демон стежив за переляканими коханцями. До того ж, пане Нікітин, ми можемо не без підстав припустити ось таке: затримка на кордоні, вся ця історія з підкинутими наркотиками — зразково-показовий виступ, демонстрація можливостей.

— Кому? Вам?

— Демон не знав, що ми з вами в грі, Нікітин, — Горілий непомітно опустив отого незручного для себе «пана». — Він навіть не припускав, що Позняков і Галина зроблять фінт із записаними на відео свідченнями. Він хитрий, та не розумний, бо не припускає можливості, що хтось іще здатен вести власну гру, і гадає, буцімто тримає все під контролем. Нашому з вами Демону треба було чітко і ясно дати зрозуміти втікачам: випадок на митниці — його рук справа, і це не межа. Тому їм ліпше мовчати. Думаю, або Галина, або Позняков, або обоє разом у критичній ситуації не просто доперли, що сталося і хто в цьому винен, а й зрозуміли — їхня сповідальна флешка може додати проблем. Як Галині вдалося приховати її від митників та погранців — не знаю. Мабуть, флешка від самого початку лежала окремо, в кишені штанів. Тих самих, у яких