Алан Маршалл - Я вмію стрибати через калюжі

— Так, ти сьогодні встав найперший у цілому світі, — відповіла мати. — Тож будь розумним хлопцем, добре?

— Добре, — кивнув я.

Вона відчинила ворота, і я вимчав з подвір’я, щосили працюючи руками.

— Не треба так швидко! — долинув із темряви материн голос.

Під деревами темрява обступила мене стіною, і я трохи притишив швидкість. Крони дерев бовваніли на тлі неба, і я впізнавав кожне з них. Я знав, де на дорозі будуть вибоїни й де треба з’їжджати з неї, щоб обминути небезпечні місця.

Приємно було опинитися на самоті, відчути, що ти вільний і можеш діяти так, як тобі заманеться. Ніхто з дорослих не стежив за мною. Ніхто не обмежував моєї свободи. Мені хотілося, щоб до будинку Пітера Маклеода було далеко-далеко, але водночас я хотів якнайшвидше дістатися туди.

Виїхавши з путівця на битий шлях, я наддав ходи, і, коли добувся до Пітерових воріт, руки мої мов налилися свинцем.

Їдучи подвір’ям, я чув, як коні цокають підковами об бруковану долівку стайні. Хоч у темряві мені не видно було ні Пітера, ні коней, звуки малювали в моїй уяві кожен їхній рух. Ланцюги дзенькали в такт нетерплячим ударам копит, коні голосно пирхали, видуваючи з ніздрів полову, двері стайні грюкали, коли кінь чіплявся за них, виходячи на подвір’я. Пітер гримав на коней, собака збуджено гавкав, у курнику співали півні.

Коли я під’їхав до стайні, Пітер саме запрягав коней. Він не зразу впізнав мене в темряві — випустив з рук посторонку й ступив до коляски, витріщаючись на мене.

— Це хто? Алан? Їй-бо, Алан! Що ти тут ро… Чорт, невже ти таки зібрався їхати зі мною?

— Ви ж сказали… — невпевнено почав я, раптом злякавшись, що не так його зрозумів і що він і не думає брати мене з собою.

— Авжеж, сказав. Я тебе давно вже чекаю.

— Ще ж немає п’ятої!

— І справді немає, — пробурмотів він і замислився. — Твій батько дозволив тобі їхати?

— Авжеж, — запевнив я його. — І мати дозволила. Ось, у мене й харчі є, — показав я на торбу.

Пітер раптом усміхнувся в бороду і сказав уже іншим тоном:

— Що ж, увечері подивимося, що в тебе там наготовано. Став свого воза в повітку. О п’ятій нам уже треба бути в дорозі. — Обличчя його знову споважніло. — А ти не брешеш, що батько тебе відпустив?

— Ні, він хоче, щоб я поїхав.

— Ну, гаразд, — сказав Пітер і обернувся до коней. — Назад! — вигукнув він, поклавши одну руку коневі на круп, і нахилився, щоб другою підняти з землі посторонку.

Я поставив коляску в повітку і з двома торбами в руках, — немов селянин, що збирається вперше зійти на пароплав, — став стежити, як він лаштується в дорогу.

Віз був великий, важкий, з широкими залізними ободами на колесах і з гальмами з евкаліптових брусів, що їх приводив у дію важіль, який стирчав ззаду. Від сонця й дощу дерево побіліло й розсохлося. Бортів віз не мав, лише по кутах стриміли вставлені в спеціальні гнізда важкі залізні стрижні з кільцями нагорі. Настил було зроблено з грубезних, погано припасованих дощок, які підстрибували й грюкали на вибоїстому шляху. Віз мав дві пари голобель — по парі на корінника.

Запрягаючи коней, Пітер вигукував: «Стій!», «Ану, назад!», «Тпру-у!» — щоразу, як кінь переступав з ноги на ногу або не корився його руці.

Троє передніх коней стояли впритул один до одного, чекаючи, доки він підтягне поводи й прикріпить посторонки.

Запрягши коней, Пітер кинув на воза кілька торбин і мішків із січкою, зазирнув у скриньку з харчами — перевірити, чи не забув чого, а тоді обернувся до мене й сказав:

— Готово. Стрибай сюди. Стривай, дай-но мені свої торби.

Я дошкутильгав до передка воза і, тримаючись однією рукою за голоблю, другою закинув на нього милиці.

— Тобі допомогти? — спитав Пітер, нерішуче ступивши до мене.

— Ні, дякую, містере Маклеод. Я сам.

Він підійшов до передніх коней і зупинився, чекаючи. Я підтягся на руках, сперся коліном «доброї» ноги на голоблю, випростався і схопився за круп корінника, що стояв поряд. Потім знову підтягся й опинився на спині корінника. Спина була тепла й пружна, неглибока западина хребта поділяла її на два могутні клубки м’язів.

«Зіприся руками на доброго коня, і його сила перейде до тебе», — казав мені, бувало, батько.

З крупа корінника я ривком перехопився на воза і вмостився на скриньці з харчами.

— Готово! — гукнув я Пітерові.

Він підібрав віжки, виліз на воза й сів поряд мене, зауваживши:

— Не кожен зуміє видертися на воза так спритно, як ти. — Потім, напнувши віжки, спитав: — Може, краще сядеш на мішок із соломою?

— Ні, мені тут добре, — відповів я.

— Н-но, Принце! — гукнув Пітер. — Н-но, Скарбе!

Подзенькуючи ланцюжками посторонок, порипуючи упряжжю, коні зрушили з місця. Віз під нами затрясся, загуркотів. Небо на сході почало ледь помітно світліти.

— Люблю вирушати вдосвіта, — сказав Пітер. — День тоді виходить довший, і встигаєш більше. — Він голосно позіхнув, а тоді рвучко обернувся до мене. — Слухай, а ти не втік з дому? Батько справді відпустив тебе?

— Авжеж, відпустив.

Пітер похмуро подивився на шлях.

— Не розумію я твого батька.

24

Передні коні йшли з послабленими посторонками, напинаючи їх тільки тоді, коли дорога бралася вгору. Я вирішив, що це несправедливо щодо корінників.

— Корінники працюють за всіх, — сказав я Пітерові.

— Порожній віз, коли котиться, не важить нічого, — пояснив він. — Зате мій запряг пекло з корінням витягне, як буде треба. От зажди, навантажимо воза колодами, тоді побачиш, як вони всі тягнуть!

Світало, й небо на сході порожевіло. В гайках весело зацокотіли сороки. Мені здавалося, що в світі не може бути нічого кращого, як отак сидіти раннього ранку за запрягом дужих коней і слухати сорочачий гамір.

Здаля, з вигону долинув чоловічий голос — хтось гримнув на собаку:

— Ану, не лізь під ноги!

— Старий О’Коннор виганяє корів, — сказав Пітер. — Раненько він сьогодні схопився — видно, збирається кудись. — Він замислився на хвильку. — Ну, ясно, їде в Солсбері на розпродаж. Хоче купити собі кабріолет. — У голосі його забринів гнів. — Кабріолет, бач, купує, а десять гіней[4] за колоди й досі мені не заплатив.

Він люто ляснув віжками по крупу корінника й гукнув:

— Ану, наддай!

А тоді, трохи помовчавши, зітхнув і сказав:

— От що виходить, коли віриш людям! Він роз’їжджатиме в кабріолеті, а я на возі.

Коли ми проминули безлюдні вулиці Балунги, з-за