Алан Маршалл - Я вмію стрибати через калюжі

обрію викотилося сонце. Пітер завернув коней на путівець, що в’юнився між деревами, а потім загорожі лишилися позаду, й почався справжній ліс.

Курява, збита копитами коней, сідала на наше волосся й одяг. Віття придорожніх кущів шурхотіло, чіпляючись за колеса, й віз підстрибував щоразу, як колеса потрапляли у вибоїни.

Мені дуже хотілося, щоб Пітер почав розповідати про свої пригоди. Я вважав його героєм — адже не було випадку, щоб чоловіки, зібравшись де-небудь побалакати, не згадали про якийсь його подвиг.

— Буває, — розповідав мені батько, — заходиш до бару в готелі й чуєш: «Та що ти мені торочиш про бокс! От я бачив, як Пітер Маклеод бився з Довганем Джоном Андерсоном за пивничкою в Тураллі — ото був бокс!» — І вмить усі замовкають, бо всім хочеться послухати про ту бійку, що тривала дві години. Мовчать, аж доки оповідач скінчить: «І досі люди дивуються, як Довгань Джон залишився живий».

Відколи Пітер почав битися навкулачки — а почав він дуже давно, — його побили тільки раз, та й то коли він був такий п’яний, що не тримався на ногах. Один фермер, відомий своєю звичкою нападати ззаду, накинувся на Маклеода, щоб поквитатися за давню кривду. Під градом його несподіваних, лютих ударів Пітер гепнувся на землю і знепритомнів. Коли ж він прийшов до тями, того фермера вже й слід прохолов. Але наступного ранку, ще вдосвіта, Пітер підійшов до його обори, струснув дужими руками огорожу і, червоніючи з натуги, загорлав:

— Ану, виходь! Подивимося, чи ти сьогодні такий хоробрий, як учора!

Фермер так і закляк з відром молока в руці.

— Я… теє… зараз я не можу битися з тобою, Пітере, — пробелькотів він, одвівши вільну руку на знак того, що здається. — Ти ж тверезий. Ти ж мене вб’єш.

— Вчора ввечері ти на мене напав? Напав! — сказав Пітер, трохи спантеличений такою відповіддю. — Спробуй-но покласти мене зараз.

— Так учора ж ти був п’яний, — відказав фермер. — Ти на ногах не стояв. Якби ти був тверезий, я б з тобою нізащо не завівся, Пітере. Що я — божевільний, чи що?

— А, щоб я пропав! — вигукнув Пітер, не знаючи, що робити. — Виходь битися, слинько!

— Ні, Пітере, обзивай мене, як хочеш, але з тобою тверезим я битися не буду.

— Якого ж дідька я тоді маю обзивати тебе? — вже зовсім розгубився Пітер.

— А й справді, — лагідно відповів фермер. — Нащо лаятися даремно? Як ти себе почуваєш?

— Гірше не буває, — буркнув Пітер, безпорадно озираючись довкола. Раптом він стомлено сперся ліктями на огорожу. — Гірше, як собака шолудивий.

— А ти зажди, я тобі дам зараз ковтнути, — сказав фермер. — У мене є трохи віскі.

Батько казав, що Пітер вернувся додому, ведучи кульгавого коня, що його продав йому фермер, але мати твердила, що той кінь був добрий.

Мені хотілося, щоб Пітер згадав який-небудь випадок із свого життя, тож я сказав:

— Батько розповідав, що ви б’єтесь, як молотарка, містере Маклеод.

— Невже? — вигукнув він, і обличчя його аж засяяло від утіхи.

Він помовчав трохи, а тоді мовив:

— Я знаю, твій батько мене поважає. У нас з ним завжди є про що побалакати. Кажуть, він був колись добрим бігуном. Оце нещодавно я знову придивився до нього. Він спритністю не поступиться перед чорношкірим. — Потім іншим тоном: — То він каже, що я вмію битися, га?

— Атож, — відповів я й додав: — От би мені навчитися битись!

— Та ти навчишся, будь певен. Твій батько вмів давати здачі, а ти такий самий, як він. Головне ж, ти не боїшся удару. А перемагає тільки той, кому удар не страшний. От послухай, як у мене вийшло з братами Стенлі. Їх четверо, і в кожного кулачиська — дай боже. Я з ними знайомий не був, але чув про них. Один з них, — здається, Джордж, — присікався до мене в шинку і давай обзивати по-всякому. Ну, слово по слову, я кажу: «Коли хочеш — вийдемо», а він мені: «На кого ти лізеш, нас, Стенлі, четверо!» — «А мені, — відповідаю, — начхати на всіх вас чотирьох, разом узятих. Клич їх сюди!» Ясна річ, тільки-но ми зчепилися, троє його братів — тут, як уродились, і мені довелось битися з усіма чотирма зразу.

Я спитав:

— Вони всі напали на вас одного?

— Еге ж, усі. Ну, першому я зацідив у щелепу й, поки він падав, додав коліном у живіт — він до кінця бійки й пролежав. А тих трьох я ногами не бив, але старався поцілити під груди — коли б’єшся навкулачки, це найкращий прийом. Гати весь час у живіт. Обличчя — то діло десяте. Спочатку вибий із супротивника дух, а обличчя йому ти завжди встигнеш розмалювати. Я став спиною до стіни і — то правою, то лівою, то правою, то лівою. На якісь інші прийоми просто часу не було, але я їх усіх поклав. А потім ушився. Бо справа не варта була заходу — мені теж добряче перепало. Але переміг усе-таки я… Ото була бійка, хай йому біс! — скінчив він і задоволено покивав головою.

25

Що далі ми заглиблювалися в ліс, то вищі й неприступніші були дерева, пригнічуючи нас своєю величчю. Їхні гладенькі стовбури здіймалися на двісті футів угору й лише там убиралися в листя. Ані травинки не зеленіло під ними: вони стояли на коричневому килимі з опалої кори. В тому лісі панувала дивна, немовби сповнена чекання тиша, не порушувана ні пташиним співом, ані дзюркотом струмків.

Наш малесенький фургон, запряжений малесенькими кіньми, поволі посувався поміж велетенських дерев, іноді чіпляючись на поворотах за величезні корені, що вистромлювались із землі. Дзенькіт ланцюгів на посторонках і приглушений тупіт копит по пружній землі, здавалося, долинали тільки до найближчого дерева — такі слабенькі були ці звуки. Навіть віз порипував якось жалісно, і Пітер сидів мовчки.

Подекуди, там, де, милуючи око на цьому одноманітному тлі, росли буки, дорога збігала вниз до неглибоких прозорих струмків, що текли по гладеньких, наче відполірованих камінцях.

З галявин, порослих обрідною травою, за нами стежили кенгуру.

Вони роздимали ніздрі і, вловивши наш запах, несквапно стрибали геть і зникали між деревами.

— Я полював на них, — сказав Пітер, — але це все одно, що стріляти в коня: на душі потім якось гидко. — Він запалив люльку й лагідно додав: — Я не кажу, що це погано, але ж у світі є багато такого, про