Марина Соколян - Серце гарпії

що позбулася критичного мислення — цінного ресурсу, який має купу всіляких переваг, окрім здатності генерувати марні надії. Хоча, звісно, інформація, що трапилася Ярці, таки мала певну об’єктивну цінність.

Сталося так, що, заносячи на кафедру залікові відомості, Ярка помітила на одній з полиць цілий стос грубих папок, котрі вінчала картата течка з Михайловим іменем. Це ім’я вона, здавалося, здатна була розгледіти крізь туманні кілометри та бетонні стіни, отож не дивно, що й тут, кинувши один побіжний погляд, вона мимохіть завмирає, відчуваючи, як з копита вскач підривається калатати серце. Папка лежить трохи навскіс, мовби сама просячись до рук, і Ярка — на кафедрі саме нікого немає — посуває її до себе та розв’язує тасьми.

В папці — звичний пакет документів, що їх випускники подають на розгляд педради по завершенні педагогічної практики; нічого надмірно особистого, хіба кілька виповнених знайомою рукою таблиць, а ще подекуди — знайомі імена. Тут Ярка супиться, пригадуючи давню розмову, а тоді починає гарячково гортати документи, передчуваючи немовби важливу знахідку; і справді — на самому споді знаходиться писаний від руки аркушик. Він різниться форматом від інших паперів, а ще його трохи вимнуто, наче хтось увіпхнув його до течки, коли решта документів уже була зібрана. Письмо, на щастя, зразково правильне; проте, прочитавши текст, Ярка мимоволі затамовує подих. Навряд чи Михайло знає про цей папірець, вирішує вона. Якби знав, то ніколи, ніколи не лишив би його у течці.

За кілька хвилин Ярка похапцем виходить з кафедри; папки на полиці складені точно так, як були до того, але рукописний аркушик лежить, згорнений учетверо, в кишені курточки, своїм труйним вмістом холодячи Ярчин бік.

Того вечора, заледве потрапляючи на потрібні клавіші від хвилювання, Ярка відправляє Михайлові прохання про зустріч; на її подив, він відразу ж погоджується.

На побачення з колишнім хлопцем Ярка збирається особливо ретельно, позичає навіть босоніжки, нехай трохи обшарпані, зате зі стразами та на підборі — якраз гарно пасуватимуть до тої сукні, що так подобалася Михайлові: дитяча немовби, з білими воланами, вона була майже прозора на просвіт. Ярка не дуже дбає, що нині трохи захолодно для такого вбрання; насправді, вона майже й не мерзне, скачучи по калюжах якраз по недавній зливі — любовна гарячка гріє, наче ламповий калорифер. Все довкола — і лайка подільських п’яничок, і заклики до гарячих пиріжків, і навіть скрегіт трамвайних коліс — усе для неї нині складається у пісню надії.

І відтак, незмірно прикрішою виявляється дійсність: Михайло таки приходить на спіткання, проте приходить не сам.

Дівчина, що виникає поряд з ним, прекрасна, як морська царівна: білява грива нижче талії, пухкі губки сердечком та блакитні очі — наче двійко блискучих риб. А ще ясніє в ній та примітна певність, що властива завсідницям салонів краси та модних крамниць. І звісно ж, супутня до тої певності погорда. Під її пильним оком Ярка зразу ж пригадує, що сукня на ній позаминулорічна, а від біганини калюжами — брудні бризки на панчішках. І, звісно — о, смертний жах! — облущений лак на великому пальці.

— Ілона, — представляє красуню Михайло. — Ми… тепер ми — разом.

Пещена пава усміхається, затримуючи сяйний погляд на хлопцеві.

— Ярослава, — мимрить той, киваючи на Ярку, — ми познайомилися ще на першому курсі.

— А, так… — єхидно блимає краля. — То були скрутні часи.

Ярка розуміє нарешті, що мав на меті Михайло, даючи згоду зустрітись — це була показна помста, відплата за те, що так і не зміг їй пробачити. А ще — хизування, звичайно: дивися, мовляв, знайшов кращу за тебе. Руса коса до пояса, ну і все решта як належить.

Встати і відразу ж піти з кав’ярні Ярці заважає несхибна певність — саме цього від неї й чекають. А ще — дощ, який якраз припустився за вікном. Тому вона замовляє чай (на щось інше не стало б, однаково) і береться з фальшивою, аж до корчів, приязню розпитувати щасливу пару про спільний побут і плани. Виявляється, Михайло встиг уже прилаштуватись працювати на фірму, що належить батькові Ілони — охоронцем, чи щось таке. І певно, скоро дістане підвищення, з невидющою гордістю говорить краля. Михайло ховає очі, однак не припиняє погладжувати долоню дівчини, відпрацьовуючи, ймовірно, свої рекомендації.

Так боляче і так невимовно бридко Ярці не було вже дуже давно.

— Вітаю, — безживно промовляє вона. — Охоронець — то справді чоловіча професія, так, Міську? Не те, що вчителювання! Як доводить практика, це явно — не твоє.

Михайло блимає збентежено, на мить відриваючись від кралі.

— Практика? — перепитує він.

Ярка знизує плечима.

— Кажуть. Але, бачу, це вже несуттєво.

Вона підводиться попри те, що дощ і досі сипле; терпіти далі бракне сил. Крадений аркушик здається їй свинцевим, ледь не обриваючи сумочку з плеча.

— То що ж… — усміхається кволо. — Страшно приємно було познайомитись. Але треба іти — знаєте, сесія… Усяких гараздів.

Вона виходить, неначе сновида, заледве втрапивши у пройму дверей. Спиняється на приступці, звівши обличчя до неба; з неба, з покрівель, з лапатих каштанів юшить холодна моква.

— Ярка! — гукає позаду.

Михайло полишив-таки свою золоту рибку, сполоханий Ярчиним натяком. Вона обертається, не годна відмовити собі в останній розмові.

— Що ти мала на увазі? Що — кажуть?

Ярка дивиться на нього, милуючись. Чужий, лихий, осоружний, він однаково сяє для неї янгольським світлом. Якусь хвилю вона мовчить, а тоді поволі хитає головою.

— Бувай, Міську… — говорить вона стиха і врешті виходить під дощ.

Ніщо більше не гріє її в дорозі, тож додому Ярка вертається мокра й холодна. І зранку прокидається цілковито хворою.

На кафедру вона потрапляє тільки за тиждень по тому. Вона вирішує повернути аркушика, тож вибирає вечірній час, коли всі вже повинні би розійтись по домівках. Справді, в приміщенні порожньо, лиш з кабінету завідувача нишком бубонять комп’ютерні колонки. Ярка обережно підбирається до полички з папками, проте помічає, що хтось уже перетасував ту грубу колоду — Михасева течка захована десь попід іншими. Дівчині доводиться посунути важенький стос, і все би нічого, однак вона й досі не цілком одужала від застуди, отож, вдихнувши кафедральний пил, вона невільно засапується і чхає, випустивши кілька папок на підлогу.

З кабінету директора тут-таки вискакує пелехата Юлька, аспірантка, що відбуває тут методичну практику, а нині забарилася — либонь подивитись кіно на дурняк.

— Немирович? — дивується вона. — Ану, що це в тебе таке?

Та вагається, але, зважившись, простягає Юльці аркушик. Аспірантка швиденько пробігає його очима, а тоді аж