Ольга Токарчук - Ольга Токарчук. Останні історії

були збудовані з кістки. Рослинний скелет, вишмаганий вітрами, створив при землі темні вологі лабіринти. Хлопчик радісно бігав маленькими пляжем і приносив мамі прекрасні велетенські мушлі, яких ніколи не знаходив біля їхнього готелю.

Майк її вразив. Вийняв із пластикової коробки білу скатертину, розстелив її на піску і розставляв тепер на ній три білі порцелянові горнятка. Здивовано дивилася на нього.

— Пікнік, — сказав він весело. — Я влаштував вам пікнік.

З’явився термос і таця з шоколадними тістечками. За хвилину шоколад почав топитися і спливав на дно тарілочки. Жінка задоволено опустилася на коліна біля скатертини. Усміхнулася, коли Майк налив до горняток чаю з термоса.

— Це смішно, — сказала вона. — Навіщо ти це робиш? Шоколадні тістечка, пікнік?

— Цукру? — весело запитав Майк і відкрив коробочку з пресованим рафінадом.

— Не цукрую.

Хлопчик присів біля них і делікатно довгими тонкими пальцями відліпив тістечко. На його плечах уже починали біліти кристалики солі.

— Я подумав, що вам, напевно, нудно. Решта гостей не дуже товариські.

— Ні. Це гарно, Майку, з твого боку, але мені не потрібне товариство.

— А що з черепахами, чи ми їх побачимо? — запитав хлопець. Він безпорадно дивився на вибруднені шоколадом долоні. Майк подав йому паперову серветку.

— Коли нам пощастить, то зараз їх побачимо. Вони величезні.

Майк широко розкинув руки.

— Такі великі? Не вірю. Таких черепах немає.

— Побачиш.

Хлопець відійшов на кілька кроків. Його привабила велика мушля правильної форми. Виглядала, як піраміда.

— Цікаво, що ти тут робиш. Довколасвітня подорож?

— Грію кістки, — розсміялася вона й одразу додала: — Я на роботі, це моя робота. Роблю путівники для юппі. Про тебе теж у них напишу. І про твій пікнік, і про тістечка. А ти постійно тут живеш? — змінила тему.

Сказав, що має дружину і дітей на материку, живе з ними, коли закінчується сезон, а тепер мусить заробити на цілий рік.

Вона допила чай і встала. Вирішила обійти острівець довкола. Ноги по кісточки провалювалися у розігрітий пісок. Йшла вологим піском, і хвилі відразу ж розмивали сліди. Коли обернулася, побачила маленькі фігурки Майка і сина — схилені над виступом скелі, що врізався у море і був обліплений устрицями. Вітер доносив уривки їхніх слів.

З другого боку острів не був уже таким гостинними. Кущі тягнулися до самого моря. Щоб пройти далі, мусила крізь них продиратися. Коріння дерев обросло маленькими мушельками, на них роїлися рухливі істоти. Острів із готелем зник — тепер бачила тільки гладке море, вкрите туманом від спеки, воно не було ні синє, ні блакитне, а молочно-сіре, нецікаве. Монотонний, ритмічний гуркіт. Сліпуче різке сонце. Відчувала його голки на шиї і плечах і подумала про крем із фільтром, чи помазала ним сина. Так, і себе також. Втирала після купелі пахуче молочко, відчувала власні кістки під шкірою і дотик висушеної, шорсткої від сонця шкіри. Пішла швидше, тепер вже майже бігла. На щастя, острів виявився меншим, ніж вона думала. За мить побачила дві маленькі фігурки на скалах і вирішила піти до них не через пляж, а навскіс, через центр острова. На хвилину занурилася у сумнівну тінь кущів, а потім побачила черепаху.

Була, безперечно, велетенська, виглядала, як підвищення на місцевості, як купа каміння. Вони не могли її бачити — сиділа в затінку за скелею. Збуджена підійшла ближче й тоді виявилося, що те, що вона побачила, було тільки шкаралупою. На кістках ще висіли рештки м’яса, обсипане мухами, воно кишіло хробаками, посіріле, зашкарубле. Обгризений череп лежав збоку, розкриті щелепи й далі трималися купи на висохлих сухожиллях. В обличчя її вдарив сморід падла. Крикнула і закрила долонями рота. Вони стривожені прибігли до неї. Схопила сина за плечі й повернула його обличчям до моря. Не хотіла, щоб він це бачив. Але зробила це запізно. Притулила його голову до грудей, мабуть, засильно, бо він вирвався і побіг назад.

— Все добре, — сказав Майк. — Ідіть на наше місце. Це тільки мертва черепаха. Нічого страшного.

Почав присипати піском мертву тварину. У повітря піднялася хмара мух.

Наздогнала хлопчика і взяла його за руку.

— Чому черепаха мертва? Що з нею сталося? Чи вона була хвора? — схвильовано запитав він.

— Може, померла від старості.

— Шкода. Я б хотів побачити таку живу черепаху. Ти знаєш, що Майк їв устриці просто зі скелі?

— А ти? Їв?

— Я ні. Гидота. Ф-е-е, — скривився він.

Дозволила йому бігти попереду.

Майк повернувся розгублений. Вийняв з коробочки короткохвильовий приймач і сказав щось мовою пірнальників.

— Зараз за нами приїдуть, — сказав він до жінки.

Сиділи мовчки і дивилися на острів з готелем Майка. Вона несподівано затужила за їхнім порожнім примітивним бунгало.

— Вибачте за ту черепаху, але це тільки мертва черепаха.

— Заспокійся, нічого ж не сталося.

— Це тільки мертва черепаха, — повторив за хвилинку хлопчик, він складав у торбинку з плавками найгарніші екземпляри мушель.

Море складається з шарів, тонких, легких, невидимих, їх можна відчути тільки тілом, усією його поверхнею. Хто втиснеться поміж ці шари, відчує полегшу, ніби повернувся до давно втраченого дому, до майже забутого, великого, знайомого тіла. Зелено-блакитний колір води — це компрес для поколотих сонцем очей. Маленькі бульбашки піднімаються звідкись на поверхню, як матеріалізовані ознаки радості.

Пливуть на метровій глибині, перебираючи ластами. Вже трохи відпливли від пірса і бачать дно, яке з порожнього та піщаного потроху перетворюється на дивовижний риф. Спочатку зауважують на піску поодиноких морських зірок і морських їжаків, потім з’являються актинії-танцівниці й фантастичні кольорові рибки поміж їхніми рухливими плечима. Щоразу треба зупинятися, щоб видути з трубки воду і тоді виявляється, що небо там, нагорі — біле і розпечене, як сталь. Що поверхня моря складається з миготливих листів скла, а повітря свистить від гуркоту моторного човна, голосів людей, шуму хвиль. Все це заголосно.

“Отже, ліпше до води,” — думає жінка й легко плине за хлопчиком вниз. Бачить його струнке світле тіло, що стає у воді таким граційним, яким ніколи не буває на суші, а ласти перетворюються на безумовну частину цього нового підводного втілення. Витягнутою рукою хлопчик показує їй щось на дні, вона спрямовує погляд у цьому напрямку і бачить яскраве блакитно-чорне око морського їжака.

Намагаються спуститися якнайнижче, але десь там є наступна невидима межа — неприємний шум у вухах, пустка, що