Ольга Токарчук - Ольга Токарчук. Останні історії

розростається у голові й загрожує вибухом, стереже скарби, що лежать на дні. Сонні пастельні актинії погойдуються у ритмі нечутної музики і спостерігають за змаганнями морських течій. Малі цяточки на живих скалах, що повторюються і збільшуються у мільйони разів у прекрасний візерунок, зібраний у грона і сталактити. Кремові будівлі міста відвідують тільки риби крутійки з оком на хвості й дивні неповороткі істоти, подібні на огірки, які залишають після себе рівномірний слід на піску. Може мандрують крізь сон? І завжди в якийсь пекучий момент треба випірнути, дозволити воді викинути себе, як корок і затягнутися важким олов’яним повітрям, напомпувати киснем кров. А потім уже ніколи не зможеш повернутися на те саме місце, у ту саму точку — виглядає так, що світ внизу — непостійний, він хвилюється і все в ньому умовне, не варте довіри. Що далі пливуть, то коралове місто стає просторіше, більше і цікавіше, але і далеке, недоторканне. Невдовзі бачать його, так би мовити, з висоти пташиного польоту — далекі піднебесні спостерігачі, мисливці, сателіти, які можуть тільки поїдати все очима, на ніщо не впливаючи.

Отже, бачать неймовірний світ, світ, який не міг би приснитися, тому що немає в ньому нічого знайомого, він збудований за цілком іншими правилами, не знає ні про що, що не є ним самим. Відділений дзеркальною плівкою води від неба, вдивляється у себе. Має свої течії і стежки, по яких подорожують байдужі косяки риб. Прибульців ззовні тут ігнорують, обминають, як мертві предмети, як шматок скелі чи уламок дерева, що дрейфує. Все, що потрапляє сюди ззовні, можуть обвести неуважним поглядом і покинути саме на себе. Корали можуть щонайбільше це заселити, перетравити, розчинити. Форми тут нестабільні, їм не можна довіряти. Живе вдає мертве, а мертве — живе.

Вони висять над тим, відчиненим до глибин космосом, як дві комети, велика і мала, сповіщаючи йому добру новину, яку він має за ніщо і яка ніколи не здійсниться. Цей світ — безконечний і неповторний. Він не потребує спасіння.

Її тіло продукує холод. Коли протискується поміж теплі ліниві шари води і пливе біля її шкіри утворюються кристалики льоду. Вона — чуже тіло зі світу зими, що пливе в цьому теплому океані, — вона — холодна плита, яка заражує все довкола і творить холодну течію — відтоді вона буде омивати розігріті лагуни й потроху змінюватиме клімат. Мушлі скорчаться, а їхній спіральний розмах стиснеться у хаотичні лабіринти, зіщуляться актинії, кістки рифів затріщать від ревматизму, косяки рибок перетворяться на гострі, блискучі скалки льоду.

Чоловік-маг майже завжди сидів за найдальшим столиком. Втиснутий у ратиновий фотель, застібнутий на всі ґудзики, у довгих штанах — виглядав нереальним. Його шкіра, вкрита перчиками й родимками, від засмаги стала негарного землистого кольору, а риси обличчя занадто загострилися — так старіють красиві чоловіки. Коротке кучеряве волосся, пострижене одразу біля шкіри, сивіюче, здалеку нагадувало маленьку тісну шапочку. Ховав її під солом’яним капелюхом, який натягував собі на очі. Коли сидів так нерухомо за столиком, підносячи до вуст склянку зі соком чи якимось фруктовим напоєм, їй здавалося, що він пильно спостерігає за всім, як хижак, сконфужений від того, що опинився на острові вегетаріанців. Власне так вона подумала: “хижак”. Їй здавалося, що вона його знає, пробувала пригадати, звідки. Запитала сина, чи маг йому когось не нагадує.

— Може з газет.

— Дежавю, — сказала вона, — я маю дежавю.

— Помилка в матриці, — відповів хлопчик.

Коли б він був трохи міцніший, а його тіло — м’якше й біліше, нагадував би їй батька. Його щоки, лінія вуст так само тягнулися до землі — ознака того, що довго боровся з покірністю і програв. Наслідком цієї боротьби була іронічна гримаса, що вдавала усмішку й постійна безкорислива готовність завдати удару. На таких людей спонтанно реагуєш співчуттям. Приймають його з вдячністю, ніби так і має бути, а потім щипають і колють тебе через неуважність, через розсіяність, з простої причини, що займаються насамперед собою.

Після вечері чоловік запитав, чи може присісти коло неї. Назвав себе. Його прізвище було Кіш, і це звучало фальшиво, як ініціали. Говорив по-англійському з американським акцентом, але в його мові пробивалося щось екзотичне, тверде, шорстке. Буркнула своє ім’я: Мая.

— Поляки? — запитав він.

— Так, — неохоче відповіла вона й почала вигадувати привід, щоб піти геть.

Дивився на неї блискучими очима з легенькою усмішкою, яка відкривала сіточку зморщок, що промінчиками розбіглися з кутиків очей. Він був старший, ніж вона припускала.

— Я упізнав мову. Мав приятелів поляків.

До них підсіло четверо веселих жінок; очевидно, екскурсія, яку влаштував їм сьогодні Майк, вдалася. Мертву черепаху було закопано, шоколадні тістечка з’їджено.

Знуджений хлопчик пішов до більярдного стола і сам розігрував партію. Її і Кіша погляди потягнулися за дитиною. Хлопчик вигадав якусь власну гру — розставляв кулі у два ряди, як до битви. Може, грався у війну.

Запам’ятала їхні імена: Тріс, Ольга, Маріке та Інґрід. Вони говорили між собою не по-німецькому, а по-фламандському. Жінки подорожували, із запалом розповідали про свою мандрівку і про те, де ще вони зупинятимуться.

Деякі авіалінії мають такі пропозиції: подорож довкола світу, спеціальні знижки на квитки, кілька етапів. І тільки одна умова — треба рухатися завжди в один бік. Мусиш визначитися від самого початку: схід чи захід. Потім вже все просто. Вони вибрали — до сонця, на схід.

Недбало промовляли екзотичні назви пунктів призначення. Говорили про резервування квитків. На невідому назву реагували однаково — чи там безпечно? Оскільки це останні часи старого безпечного світу, — говорили вони, то це остання нагода, щоб вирушити у тривалу подорож, поки далі діє. Вже невдовзі кордони закриються, а летовищами заволодіють терористи. Тому, хто живий, нехай вирушає в дорогу. Ще є час.

У таких місцях, як цей острівець, всі, зрештою, уподібнюються одне до одного. Блукальці, мандрівники, волоцюги завжди стоять вище, оскільки вони не сказали “так” жодному місцю, а отже, не віддали себе в неволю. Будинки, з яких вони вирушили, на якийсь час забуваються, западають у небуття. Їхні країни також стають нереальними, про них не пишуть тутешні газети, нікому вони не потрібні. Колишнє життя, з якого вони на якийсь час евакуювалися, перестає існувати, що створює ілюзію свободи. Без місця й імені, без знайомих ліжок, шаф із одягом, прокидання вранці, без поличок із косметикою у лазничці, слів, якими клянуть, сторінок в Інтернеті, які відвідують.