Ольга Токарчук - Ольга Токарчук. Останні історії

здавалося, надимався, як той вид риб, що живуть на дні — жмакав простір довкола себе, надувався. Вона — щулилася. Здавалося, що вона невисока, щойно, коли вставала, щоб купити пачку цигарок чи чергового напою, виявлялося, що вона висока, гарна й соромливо самодостатня.

Мало що могли сказати одне одному, коли розмовляли втрьох. Чемні питання і банальні відповіді. Викривлювали простір, слова, які промовляли, таємниче поверталися до них; все, що сказали, стосувалося них самих.

Наступного дня вранці, коли жінка з хлопчиком готувалися йти на пляж, побачила їх, як кохалися на терасі. Дівчина сиділа на поручнях і обіймала його ногами. Обличчя підняла догори, ніби засмагала. Рухалися повільно, ліниво, подібні до актиній, до хвилювання морської трави.

Спокійно стала на лінії погляду дитини — і впевнена, що він нічого не зауважив — делікатно повернула його голову до моря.

Вечорами вони бачили з пірса великий, освітлений, як вітрина дорогої крамниці, прогулянковий пароплав. Минав їх повільно, маєстатично, з незворушною впевненістю у своєму курсі на більший острів. З тої відстані не було видно людей, тільки помаранчеві вогні верхньої палуби, які з хвилини на хвилину вигравали суперництво з блиском сонця, що заходило. Пізніше лайнер приєднався до інших вогнів і розтанув у них.

На четвертий вечір до пристані причалив рейсовий катер, той самий, яким приплили й вони. Хлопчик уже спав. Жінка сиділа на терасі бунгало із зошитом, розкладеним на обпечених стегнах. Читала невеликий твір із польської мови, який задала вчора синові. Дуже конкретний. Тема була така: “Що я бачу, коли заплющу очі.”

Майк вів невелику групу людей. На хвилину зупинилися біля рецепції, де їм роздали ключі. Бачила чотирьох жінок середнього віку й одного кельнера, який зранку вирушив за провіантом. Їхні голоси долинали з темряви і невдовзі в сусідніх будиночках загорілося світло. З’явилося неприємне відчуття, що вона оточена.

Бачила Майка — посвистуючи повертався стежкою, а потім став за стійкою бару й витирав склянки; чекав на гостей. Зійшли всі, закохана пара також, і відразу з напоями в руках занурилися у розігріті спекою мляві тіла канап. Чотири новоприбулі жінки всілися біля бару й галасливо фліртували з Майком, щоразу вибухаючи сміхом, який одразу ж розбивався об стіни байдужої темряви.

Відвернулася в бік гомінких заростей, щоб не бачити ніяких вогнів. Піднесла погляд до неба. Було темніше, убогіше. Мимоволі шукала на ньому знайомим сузір’ям. Могла орієнтуватися за Великим Возом і його зламаним дишлом. Були там дві зірки, але це таємниця. Не кожен міг їх побачити. Вона могла і навчила цього сина. Треба було не звертати уваги на темряву довкола більшої зірки, тоді мала зірка показувалася сама.

Але тут не було Великого Воза, ані зворушливої Коси Вероніки, ані Полярної Зірки. Це небо було чуже, дивне, не варте уваги.

Вранці, коли вони обоє пішли пірнати біля пристані, то побачили з води невеликого поштового моторного човна, який щодня прибував із великого острова. Човен погойдувався, коли з допомогою перевізника з нього висіло двоє чоловіків — молодий хлопець і старший, дуже худий, помітно, що не в найкращій формі — спирався на молодшого, дозволяв йому підтримувати себе під руку. З човна також витягнули дві великі пластикові капсулоподібні валізи, які відразу забрали кельнери. До нових гостей вийшов Майк, як звичайно, радісно усміхнений, їхні слова приглушував ритмічний плюскіт води. Хлопчик крикнув до Майка і помахав йому з води рукою.

За сніданком Майк тріумфально подав їй чаю.

— Чорний. Китайський, — сказав він.

Від нього вона довідалася, що ці жінки — європейки, які подорожують довкола світу. А чоловік, якого сьогодні привезла моторка, — це ілюзіоніст, який щосезону працює на великому острові й на пароплаві-казино. Але виглядає так, що захворів і сказав, щоб його перевезли туди, де нема стільки людей. Його асистент повернувся на великий острів, щоб скасувати виступи та спакувати декорації. Зарезервувати квитки. Домовитися з лікарями.

Під час ланчу вона почула, що жінки між собою говорили по-німецькому. Чоловік, застібнутий під саму шию, сидів за останнім столиком. Перед ним лежала розгорнута малайська газета. Після їжі зажив таблетки, клацнула металева коробочка. Хлопчик був мокрий від поту, його світле волосся зліпилося над чолом. Пішов до Майка і вдвох вибирали ласти й маски для пірнання.

Їй здавалося, що Майк ставиться до неї з особливого увагою, у цьому не було нічого еротичного, радше співчуття. Жінку, яка подорожує з дитиною, мусив хтось покинути, і тепер вона з хлопчиком опинилася поза стадом, вони нікому не належать, як загублені карти з колоди. Такі жінки — це морока. Треба ними опікуватися. Це інстинкт. Вона вважала, що саме тому Майк запропонував їм подорож на Острів Черепах. Він запросив також інших гостей, але непереконливо, тому в призначений час на пристані їх було тільки троє. Чекали ще чверть години, розмовляючи про неуникненну зміну погоди найближчими тижнями, а потім сіли в човна і попливли в бік острівця.

Пливли півгодини, не більше. За їхніми плечима вулканічний острів показався у всій своїй пишноті — виглядав, як світлина із фольдера, здавався досконалим, райським. Море біля берега мало той блакитний відтінок, який захоплює туристів із цілого світу. Зелень джунглів із цієї відстані була свіжа та буйна, як в оранжереї. Вкриті пальмовим листям бунгало відразу ж асоціювалися з популярною і романтичною версією пригод Робінзона. Майк із гордістю дивився на свій готель, напевно, хотів би щось сказати, але гуркіт двигуна не заохочував до розмови.

Човен не міг пристати до берега через гострі скали, що оточували Острів Черепах. Зупинилися за кілька десятків метрів від кам’янистого пляжу. Жінка недовірливо подивилася на Майка.

— Мусимо туди доплисти, — сказав він і першим зсунувся у воду, тримаючи над головою пластикову, щільно закриту коробку. Неохоче пішла за ним, а потім занепокоєно підстраховувала хлопчика. Пливучи, подумала, що їй не подобається ця експедиція, що властиво, воліла би лежати перед будиночком у гамаку.

Неприємним і небезпечним виявився сам вихід на берег. Скали були гострі, а хвилі безцеремонно виштовхували тендітні людські тіла. Жінка, мабуть, зашвидко торкнулася ступнями до скалистого дна, бо відразу ж крикнула й незграбно впала на коліна.

— Добрий початок, Майку, — сказала вона. — Тепер на нас нападуть скажені черепахи.

Майк допоміг хлопчикові неушкодженим дістатися до берега. Жінка оглядала поранене коліно. По нозі текла цівка крові.

Зате острів був фантастичний. Посередині росли купи сухих кущів. Переплетені стебла, задерев’янілі від солі й вітру, мали білий відтінок, ніби