Агата Крісті - Вбивство у «Східному експресі»

— Чи вам відомо, полковнику Арбатнот, що ви є єдиним серед пасажирів вагона «Стамбул—Кале», хто курить люльку?

— У такому разі, він, можливо, — один із моїх.

— Ви знаєте, де його знайшли?

— Жодного поняття.

— Поряд із тілом вбитого чоловіка.

Брови полковника Арбатнота піднялися.

— Чи можете, полковнику Арбатнот, сказати нам, як він міг там опинитися?

— Якщо ви маєте на увазі, чи то я його там загубив, то — ні, не я.

— Чи заходили ви колись до купе містера Ретчетта?

— Я навіть ніколи з ним не спілкувався.

— Ви з ним ніколи не спілкувались і ви його не вбивали?

Брови полковника знову підскочили вгору, наче сардонічно.

— Якби я це зробив, то навряд чи повідомив би вас про цей факт. Проте я не вбивав цього чоловіка.

— Ах, гаразд, — пробурмотів Пуаро. — Це неважливо.

— Перепрошую?

— Я сказав, що це — неважливо.

— О! — Арбатнот мав приголомшений вигляд. Він неспокійно оглядав Пуаро.

— Бо, бачте, — продовжив маленький чоловічок, — йоржик не має великого значення. Я сам можу навести одинадцять прекрасних пояснень його наявності там.

Арбатнот витріщився на нього.

— Насправді я хотів вас побачити із зовсім іншого приводу, — не зупинявся Пуаро. — Міс Дебенгем, напевно, вам говорила, що я підслухав дещо сказане вам на станції Конья?

Арбатнот не відповідав.

— Вона сказала: «Не зараз. Коли все закінчиться. Коли все буде позаду». Чи знаєте ви, про що йдеться?

— Перепрошую, мсьє Пуаро, але я змушений відмовитись відповідати на це запитання.

— Pourquoi?

Полковник сказав напружено:

— Я порадив би вам запитати саму міс Дебенгем, про що йдеться.

— Я запитав.

— І вона відмовилась розповісти?

— Так.

— Тож, я гадаю, має бути цілковито зрозуміло, навіть для вас, що я не промовлю ні слова.

— Ви не виказуватимете секрету леді?

— Можна й так сказати, якщо вам це більше подобається.

— Міс Дебенгем сказала, що це стосується її особистих справ.

— То чому б не сприйняти це так, як є?

— Тому що, полковнику Арбатнот, міс Дебенгем можна назвати дуже підозрілою особою.

— Нонсенс, — промовив полковник із теплотою.

— Не нонсенс.

— У вас нічого на неї немає.

— А як щодо того, що міс Дебенгем була компаньйонкою-гувернанткою у домі Армстронґів у той час, коли викрали маленьку Дейзі Армстронґ?

Запала хвилина мертвої тиші.

Пуаро злегка кивнув головою.

— Бачте, — мовив він, — ми знаємо більше, ніж ви думаєте. Якщо міс Дебенгем невинувата, то чому вона приховала цей факт? Чому вона сказала, що ніколи не була в Америці?

Полковник прочистив горло.

— Ви часом не помиляєтесь?

— Я не помиляюся. Чому міс Дебенгем збрехала мені?

Полковник Арбатнот знизав плечима.

— Краще запитайте в неї. Усе-таки, я думаю, ви помиляєтесь.

Пуаро голосно гукнув. З’явився офіціант із дальнього кінця вагона.

— Підіть запитайте англійську леді з купе № 11, чи вона не буде така ласкава прийти сюди.

— Bien, Monsieur.

Чоловік пішов. Четверо за столом сиділи мовчки. Обличчя полковника Арбатнота мало такий вигляд, наче було витесане з дерева: замкнуте та незворушне.

Офіціант повернувся.

— Дякую.

За хвилину чи дві у вагон-ресторан увійшла Мері Дебенгем.

Розділ сьомий

Визначення особи Мері Дебенгем

На ній не було капелюшка. Вона високо тримала голову, наче кидаючи виклик. Відкинуте з обличчя пасмо волосся, вигин ніздрів надавали схожості з галоном корабля, що хоробро занурюється d бурхливе море. У ту мить вона була прекрасна.

Вона перевела очі на Арбатнота на мить, лиш на мить.

Промовила до Пуаро:

— Ви хотіли мене бачити?

— Я хотів запитати вас, мадемуазель, чому ви вранці нас обманули.

— Обманула вас? Не знаю, про що ви говорите.

— Ви приховали той факт, що під час трагедії у сім’ї Армстронґів мешкали в їхньому будинку. Ви сказали мені, що ніколи не бували в Америці.

Він помітив, як вона здригнулась, проте опанувала себе.

— Так, — промовила вона. — Це правда.

— Ні, мадемуазель, це неправда.

— Ви мене неправильно зрозуміли. Я мала на увазі, що це правда, що я вас обманула.

— А, ви це визнаєте?

Її губи вигнулись в усмішку.

— Звичайно. Оскільки ви мене викрили.

— Ви хоча б чесні, мадемуазель.

— Мені більше нічого не залишається.

— Що ж, звичайно, правда. А тепер, мадемуазель, чи можна вас запитати, які у вас були причини для таких ухилянь?

— Мені здається, причини самі впадають у вічі, мсьє Пуаро?

— Не впадають у мої, мадемуазель.

Вона промовила тихим, розміреним голосом із твердою ноткою:

— Мені потрібно заробляти на життя.

— Ви маєте на увазі…

Вона підняла погляд і подивилась просто йому в обличчя.

— Ви багато знаєте про те, мсьє Пуаро, як важко знайти та втримати хорошу роботу? Ви гадаєте, дівчина, яку затримували у зв’язку із вбивством, чиє ім’я і, можливо, фотографії були надруковані в англійських газетах, — ви гадаєте, що якась порядна англійка середнього класу захотіла б, щоб ця дівчина стала гувернанткою для її дочок?

— Я не бачу, чому б ні, якщо вас ні в чому не звинуватили.

— О, звинувачення… не звинувачення грає роль, а публічність! Досі, мсьє Пуаро, я була успішною. Я обіймала добре оплачувані й приємні посади. Я не збиралася ризикувати тим, чого досягла, якщо не вчинила нічого поганого.

— Хочу зауважити, мадемуазель, що мені про це судити, а не вам.

Вона стенула плечима.

— Наприклад, ви могли б мені допомогти із визначенням осіб.

— Що ви маєте на увазі?

— Це можливо, що ви не впізнали, мадемуазель, графиню Андрені, молодшу сестру місіс Армстронґ, яку ви навчали у Нью-Йорку?

— Графиня Андрені? Ні. — Вони захитала головою. — Це може здатись вам дивним, але я її не впізнала. Вона ще не була дорослою, розумієте, коли я її знала. Це було понад три роки тому. Це правда, що графиня мені когось нагадувала, мене це бентежило. Та в неї був такий екзотичний вигляд, що я не побачила жодного зв’язку із маленькою американською школяркою. Це правда, що я лиш глянула на неї, коли заходила у вагон-ресторан. Я швидше звернула увагу на її одяг, ніж на її обличчя, — вона ледь помітно всміхнулась, — як це роблять жінки! До того ж… Що