Агата Крісті - Вбивство у «Східному експресі»

дружину. Він хоче її врятувати. Він розповідає свою брехню дуже гарно, як величний синьйор, чим іншим це може бути, як не брехнею?

— Що ж, а у мене — безглузда ідея, що це може бути правда.

— Ні, ні. Хустинка, не забувайте. Хустинка закриває справу.

— О, я не такий впевнений щодо цієї хустинки. Пам’ятаєте, я говорив, що є дві можливості стосовно власників цієї хустинки.

— Усе одно… — Мсьє Бук замовк. Дальні двері відчинились, і до вагона-ресторану увійшла княгиня Драґомірова. Вона підійшла просто до них, і троє чоловіків підвелись.

Вона звернулась до Пуаро, проігнорувавши інших.

— Здається, мсьє, у вас є моя хустинка.

Пуаро тріумфально зиркнув на інших двох.

— Це вона, мадам?

Він вийняв маленький квадратний шматок тонкого батисту.

— Проте мадам княгине, це літера «Н», — промовив мсьє Бук. — А ваше ім’я, я перепрошую, — Natalia.

Вона на нього холодно глянула.

— Усе правильно, мсьє. Мої хустинки завжди позначені ініціалами російською мовою.«N» — це «Н» російською.

Мсьє Бук був трішки приголомшений. У цій невгамовній жінці було щось таке, що змушувало його почуватись схвильовано та незручно.

— Ви не сказали нам сьогодні зранку, що хустинка належить вам.

— Ви не питали, — сухо відповіла княгиня.

— Прошу, сідайте, мадам, — мовив Пуаро.

Вона зітхнула.

— Що ж, можна й присісти.

Вона сіла.

— Не потрібно затягувати справу, мсьє. Ваше наступне запитання буде: як так сталося, що моя хустинка лежала поряд із мертвим тілом чоловіка? Моя відповідь: не маю уявлення.

— Справді не маєте уявлення?

— Жодного.

— Ви пробачте мене, мадам, та чи можемо ми покладатись на правдивість ваших відповідей?

Пуаро промовив ці слова дуже м’яко. Княгиня відповіла презирливо.

— Це тому, що я не розповіла вам, що Гелена Андрені була сестрою місіс Армстронґ?

— Фактично, ви навмисно обманули нас щодо цього.

— Звичайно, і зробила б це знову. Її мати була моєю подругою. Я вірю, мсьє, у відданість — друзям, сім’ї й походженню.

— Ви не вірите в те, що варто зробите все, що у ваших силах, заради справедливості.

— У цьому випадку, я можу вважати, що справедливість, строга справедливість, була досягнута.

Пуаро нахилився вперед.

— Бачте, у чому моя проблема, мадам… Навіть у випадку з хустинкою, чи можна вам вірити? Чи ви захищаєте дочку вашої подруги?

— О! Я розумію, про що ви. — На її обличчі з’явилася сумна усмішка. — Що ж, мсьє, моє твердження можна легко довести. Я дам вам адресу людей у Парижі, котрі виготовляють мої хустинки. Вам лише потрібно показати їм хустинку, щодо якої у вас виникли запитання, і вони вас поінформують, що вона була виготовлена за моїм замовленням понад рік тому. Хустинка — моя, мсьє.

Вона підвелась.

— У вас до мене ще є запитання?

— Ваша покоївка, мадам. Вона впізнала хустинку, коли ми показали її сьогодні вранці?

— Повинна б була. Вона її бачила й нічого не сказала? Що ж, це доводить, що й вона може бути віддана.

Злегка схиливши голову, вона залишила вагон-ресторан.

— Оце і все, — м’яко пробурмотів Пуаро. — Я помітив лише невеличке вагання, коли запитав покоївку, чи знала вона, кому належить хустинка. Вона вагалася, чи зізнаватись, що хустинка належить її господині. Та чи підходить це до моєї дивної головної ідеї? Так, можливо.

— Ах! — сказав мсьє Бук зі своїм характерним жестом. — Вона жахлива стара леді.

— Чи могла б вона вбити Ретчетта? — запитав Пуаро у лікаря.

Він похитав головою.

— Ті удари, що були нанесені з великою силою, пронизуючи м’язи, — ніколи, ніколи людина в такому немічному фізичному стані не змогла б їх нанести.

— А як щодо тих слабших ударів?

— Слабші — так.

— Я зараз думаю, — сказав Пуаро, — про той випадок уранці, коли я сказав, що її сила — у волі духу, а не в руці. Той вислів задумано як пастку. Я хотів перевірити, чи вона гляне на свою праву або ліву руку. Ні те, ні те. Вона глянула на обидві. Вона промовила: «Ні, не маю в них сили. Не знаю, чи мені сумувати, чи радіти щодо цього». Цікавий вислів. Це підтверджує мої здогади про цей злочин.

— І нічого не доведено щодо шульги.

— Ні. Між іншим, чи помітили ви, що граф Андрені тримає свою хустинку в правій нагрудній кишені?

Мсьє Бук похитав головою. Його думки повернулись до жахливих відкриттів, що стались за останніх півгодини.

— Брехня… І знову брехня… Мене вражає, скільки брехні ми почули цього ранку.

— І це ще не все, — життєрадісно промовив Пуаро.

— Ви так гадаєте?

— Я дуже розчаруюсь, якщо це не так.

— Ця двозначність просто жахлива, — сказав мсьє Бук. — Та, здається, вам це подобається, — додав він із докором.

— У цьому є свої переваги, — мовив Пуаро, — якщо ви вкажете тому, хто вам збрехав, на правду, вони зазвичай її визнають, — часто з несподіванки. Важливо вгадати правильно, щоб досягти такого ефекту.

Це єдиний підхід до цієї справи. Я обираю пасажирів по черзі, вислуховую їхні свідчення та кажу сам собі: «Якщо той чи той обманює, то в чому саме і яка в них на це причина?». І я відповідаю: якщо вони обманюють — якщо, зауважте, — це може бути лише з певної причини про певну річ. Ми це виконали дуже вдало з графинею Андрені. Ми продовжимо тепер використовувати той самий метод із кількома іншими особами.

— І припустимо, друже, що ваш здогад не виправдається?

— То одна особа у будь-якому разі позбавиться підозри.

— Ах! Процес виключення.

— Саме так.

— І кого ми візьмемо за наступного?

— Ми візьмемоа того pukka sahib, полковника Арбатнота.

Розділ шостий

Друга розмова з полковником Арбатнотом

Полковник Арбатнот був очевидно незадоволений викликом у вагон-ресторан на другу розмову. На його обличчі був погрозливий вираз, коли він сів та промовив:

— Що?

— Прошу мене пробачити за те, що викликаю вас удруге, — мовив Пуаро. — Та є ще деяка інформація, яку, я гадаю, ви можете нам надати.

— Невже? Я маю сумнів.

— Для початку, бачите цей йоржик для люльки?

— Так.

— Він не ваш?

— Не знаю. Я не ставлю на них особисті