Володимир Єрмоленко - Ловець океану. Історія Одіссея

Чоловік підніс свої руки до моєї голови. У руках був вінок із миртового листя. Він поклав його на мою голову.

— У цей плащ вплетене волосся троянських царів, від Теукра до Пріама. Сила життя міститься в ньому, сила їхніх голів і їхнього сімені. Тепер він твій, Одіссею. Тепер сила Трої належить тобі.

Я тільки зітхнув і набрав повітря в легені.

— Ти теж тепер належиш їй, Одіссею.

Я подивився на місто, яке ворушилося піді мною, чекаючи на мої перші слова.

— Прийде час, коли ти зможеш звільнитися. Бо ми звільняємося від минулого лише тоді, коли висихають сліди крові, що ми на ньому залишили.

* * *

І знову Одіссей піднявся високою баштою, і знову кинув погляд на троянців, і знову він набрав повітря в легені.

І всі розступалися перед ним, як перед великим володарем, а деякі падали перед ним і обіймали його коліна. Подив був у їхніх очах, подив, страх і захоплення.

Він відчув, як увесь цей натовп став слухняний йому, став продовженням його тіла, став його диханням. Він відчув, ніби є початком і духом великої річки, і вона потече на північ чи на південь, і вона стане на задні лапи перед усім світом, якщо він захоче.

— Слухай мене, Троє. Тепер я твій цар, волею Афіни, волею Зевса. Я тебе зруйнував, я тебе відбудую. Рука, що карає, є рукою милосердною. Слухай мене, Троє.

Натовп заревів із болю та щастя, і Одіссей відчув у ньому радість людську і плач людський.

Він відчув силу каміння, міцність мурів, хоробрість сердець — усе те, що він украв колись у цих людей, і що тепер повертав, нічого не жаліючи, ні про що не шкодуючи.

* * *

Троя була містом, у якого вирвали серце, і Одіссей став цим серцем. Троя була містом, що його розум заснув, і Одіссей став цим розумом. Його голос зігрівав, він вселяв впевненість, він заспокоював, він давав глибину.

— Погляньте на море, троянці, хіба воно колись засинає? Хіба воно колись втрачає свою волю? Робіть, як море, дихайте, як море.

Удари долі нас знерухомлюють, роблять нас застиглим камінням, і ми сідаємо на теплу землю і обхоплюємо голову руками. Ми можемо так провести день, чи місяць, чи рік, чи десятиліття, але так ми набираємося сил, наше внутрішнє небо робить велике коло, наше внутрішнє сонце сідає і проходить під землею, занурюється в море темряви, але виходить знову на поверхню — гостріше і яскравіше.

Не втрачайте надії, кажуть вам ваші мудреці. Але я кажу вам: втрачайте надію, якщо вона померла. Ви можете вбити надію, ви може зануритися у відчай, чорна кров тектиме вашими венами, смак гіркоти поселиться на ваших вустах, але знайте: це не кінець. Кожен біль, кожне страждання, кожна безнадія має нашіптувати вам: це ще не кінець, це ще не смерть, і ваше внутрішнє небо скоро закінчить своє підземне коло, скоро пройде палац темряви, скоро завершить цикл, і ви знову побачите зорі над головою.

Втрачайте надію, якщо вона померла, не бійтеся відчаю, якщо він поглинає вас, якщо більше нікого поруч немає, бо хай краще відчай тримає вас за руку, ніж ніхто і ніщо, хай краще відчай сповнює ваше серце, ніж порожнеча. Але знайте, що відчай минає, як минає зима, що душі наші мають свою весну, свої часи цвітіння, і що вони завжди приходять після часів холоду. Любіть свій відчай, бо за ним приходить радість, любіть свою зиму, бо за нею приходить сонце.

Троянці тягнули каміння зі скель, дерева з лісів, будували кораблі, плели вітрила, навчалися кидати списи і стріляти з лука, керувати кіньми та тримати стрій. Вони укріпили мури, зміцнили браму, поставили воїнів на стінах, і місто тепер знову стало неприступне. Місто здіймалося поволі, наче великий кінь, поранений вовками та лисицями, який підводиться на ноги, хоч був на межі смерті.

Скоро буде війна, казав Одіссей. Люди божеволіють, я відчуваю це у повітрі, у вітрах, у хмарах, а коли люди божеволіють, вони починають воювати. Коли ти втрачаєш розум, ти хочеш знищувати, бо нічого більше робити не можеш, бо тобі соромно жити, тобі соромно, що існує життя, твоє та чуже. І тому хочеш стерти це життя з поверхні землі.

Трою було зруйновано у війні за жінку, але зараз прийдуть інші війни, чорніші, нещадніші, безглуздіші. Про мою війну з вами напишуть красиві слова, але про наступні війни слів не напишуть, бо вони не зможуть передати всього того мороку. Готуйтеся, мої троянці.

Ми маємо витримати.

* * *

Чорна армія прийшла під Трою. Ніхто не знав, звідки вона. Ніхто не знав, куди вона йде.

Вона вселяла страх і безум.

Інколи настає час, коли люди хочуть смерті більше, ніж вони хочуть життя, казав Одіссей. Інколи приходить час, коли ти хочеш руйнувати більше, ніж створювати.

Щодня Одіссей виходив зі своїми воїнами на поле бою перед містом, не знаючи, чи він повернеться. Щодня він повертався, та неспокій пронизував залізом його серце: чи не вторгнеться чорне військо вночі, думав він, чи не ввійде воно сюди тихою змією, як він сам колись проникнув у нього, з підступом, із хитрістю, з цим незграбним дерев’яним конем?

Щодня він підходив до своїх воїнів, малих та великих, заможних і жебраків, кривих та вродливих. Він говорив із ними про їхні життя. Про їхніх жінок і дітей. Про їхні оселі, про їхні радості.

— Тримайте те, що ви любите, з собою. Ближче до свого серця, ближче до теплоти.

Кожного дня ви йдете туди, звідки може не бути повернення. Вчора ви бачили своїх коханих, і цей погляд міг бути останній. Впустіть це відчуття в своє серце, дайте йому стати рослиною, дайте йому стати деревом. Що ви відчули? Хвилю кохання, океан ніжності.

Стріла незворотності проколює ваше серце. Стріла розуміння, що цей погляд, ці торкання, цей цілунок ніколи вже не повернуться. Впустіть цю думку в свої серця.

Обійміть своїх коханих обіймами, які у вас народжуються зараз. Поцілуйте їх поцілунками, які у вас народжуються зараз.

Тримайте ці почуття в своєму серці, візьміть їх із собою на поле бою, зробіть із них мідні обручки, надіньте їх на свої пальці, торкайтеся їх, коли вам боляче. Ніхто не має права забрати у вас любов. Ніхто не має права забрати у вас тих, кого ви любите.

Коли воїни йшли