Володимир Єрмоленко - Ловець океану. Історія Одіссея

— Я знову хочу бути з тобою.

Подив пронизував його серце, подив від цієї краси, що розкривалася перед ним, яку він бачив завжди, але якої він не бачив ніколи, як велика троянда, символ нескінченності, точка, в якій розкривається всесвіт, найменше, в якому розкривається найбільше, і єдине питання звучало в його голові, як це можливо, як це тільки можливо, як така краса можлива, як, і він розумів, у чому щастя, ця мудрість прокрадалася в його мозок крізь заборони, прослизала в його душу крізь внутрішні мури, — щастя у тому, щоби бачити красу, яка неможлива.

Щастя у тому, щоби хоч раз у житті бачити неможливу красу, красу, від якої ти втрачаєш дар говорити, від якої ти стаєш на якусь мить звіром, безсловесним звіром, яка тебе шокує, від якої ти тремтиш, яка кидає тебе в світло і морок, від якої ти червонієш, від якої тебе трусить, від якої холод наповнює твої груди, а потім тепло, а потім знову холод, красу, від якої ти стаєш каменем, а потім рослиною, а потім твариною, а потім людиною, а потім ангелом, а потім зорею.

Пенелопа, така рідна йому, така знайома йому, така близька йому, була далекою і незнайомою, була чистою красою, чистим творінням, прекрасним і недоступним.

Я хочу бути з нею. Але я більше не буду з нею.

Так говорив Одіссей до себе самого. Гірку істину промовляв він до себе самого.

Уперше в житті Одіссея полонила краса, що нею він вже не прагнув оволодіти.

Уперше в житті він просто дивився. Він не хотів бути володарем. Він не хотів бути полоненим. Він просто дивився.

І радість, як море, огортала його.

* * *

Коли Одіссей повертався у царський палац після смертельного бою, він лягав на підлогу і дивився на щити, що висіли під високою стелею.

Ввечері місяць підіймався над чорними деревами, і тоді до зали палацу входили жінки, схожі на білі хмари.

Вони огортали воїнів диханням, вони занурювали їх у свої запахи, як у тепле озеро, вони цілували їхні давні рани, вони давали воїнам напитися своїх подихів.

Їхні довгі тонкі пальці ковзали обладунками, і здавалося, ніби вони проникають крізь них, як тонкі стеблинки молодих квітів.

Потім заходилися легкі цілунки, у щоки, у плечі, у пальці, і все починало підійматися в цих втомлених чоловіках, в їхніх поглядах поселявся туман, їхні тіла наповнювалися дощем.

Жінки повільно скидали з себе одяг, і їхні тіла були білі як молоко.

Вони знімали з воїнів обладунки, торкалися диханням їхніх плечей, вливали легкі стогони в їхні груди, поглинали їхні тіла, як туман поглинає ліс.

І тільки Одіссей лежав у кутку, дивлячись у стелю, прикрашену щитами воїнів, немов твердими залізними серцями.

Він згадував про свою довгу подорож, він згадував жінку з золотим волоссям, він згадував її погляд, що пронизував його болючіше, ніж списи ворогів, і він розумів, що його кохання сильніше за його життя.

Йому здавалося, що він уже в царстві мертвих і більше не може померти.

Одна з жінок схилилася над ним, проникала в його вуста своїм язиком, брала його пальці в свої губи, занурюючи їх углиб.

Вона була доброю та ніжною, і сльози виступили на очах Одіссея від вдячності.

Він заплющив очі і спробував переконати себе, що тримає у своїх руках Пенелопу.

Але хіба можна наблизити далеке? Хіба можна вкрасти неможливе?

Одіссей розплющив очі і дивився на щити під стелею, схожі на великі залізні серця.

Він ніжно погладив жінку по волоссю, підняв її до свого обличчя, увійшов в її м’які губи своїм диханням. Він опустив її голову собі на груди. Вона вдихала його запах, він видихав свою скорботу. Щастя й нещастя поселилися в його серці водночас. Його огортала радість, його пронизувало горе.

Життя текло його венами, долаючи перепони, спускаючись бурхливими водоспадами. Радість і горе, щастя і смуток сплелися в ньому, як два дерева, єдині та неподільні.