Мирослав Іванович Дочинець - Світован. Штудії під небесним шатром

А ряди з картоплею і суницями обсаджують нагідками, які відганяють шкідників.

Мурахи не люблять запаху пижма, полину, м'яти, гірчиці й петрушки. Якщо хочете випровадити з ділянки мурах, закопайте біля гнізда риб'ячі кістки. Потім полийте гніздо настоєм часнику. Капустяних черв'яків теж можна збутися. Назбирайте жменьку, обнесіть її над грядками і закопайте в ямку. Після того посипте капусту золою. І взагалі, вважав Світован, із нищителями городніми не боротися треба, а винаджувати їх за межі твоїх посадок — на іншу поживу, на ліпшу долю. Якщо їх спробувати зрозуміти, то завжди можна «домовитись».

Він і домовлявся. Було, що й приповідав уголос: «Ілля Пророк, я вже промок. Лий рясніше на город, дай багатий зарод». Або коли білив дерево: «Я твоє тіло білю, а ти моє нагодуй».

Ніколи не збирав урожай дочиста, залишав хоч ягідку, хоч плід на «будучне сповіння». Давав дечому і на землю впасти. А перший огірок, пам'ятаю, прикопав у землю. Так і перший гриб у лісі. Насіння відбирав із ліпших плодів. Якось уважно придивився до зернятка на долоні: «Ся насінина прийшла до нас бозна з яких часів, а може, й світів. Всяке життя не є само по собі, а є подовженням того, що було до нього». І підніс до рота. То було зеренце коріандру. Він казав, що воно очищає і відмолоджує. Досить одне спожити на день.

Там, у Горовому гнізді, ми застали дещо й готове, дивом збережене з минулого року. Та ж морква. Вона чудесно збереглася в землі, прикрита товстим шаром листя. Восени він зрізав морквиння і вкрив моркву на зиму. Казав, що є й інший спосіб, але більш клопітний: обмастити морквини мокрою глиною й висушити. В пивниці лежали буряки та яблука, перекладені лісовим мохом. І купка картоплі, пересипана м'ятою і щільно вкрита папороттю. Та найбільше мене вразило інше «консервування». Часом хворі приносили нам якісь продукти — м'ясо, масло, мед. А ми пускалися в лісові ходки на кілька днів.

— Що буде з нашими припасами? — занепокоєно спитав я. — Їх не вберегти.

— Самі себе збережуть, — спокійно відповів він. Поклав масло і м'ясо в баночки і залив медом. — Тепер можемо йти хоч на півроку, а їді нічого не буде.

Так воно й було. Доти я не міг би й припустити, що можна прожити літо без крамниці, без грошей. Сад-город справно годував нас. І був жаданою зеленою гаванню, в яку ми поверталися з просторових мандрів. Завершували тут денні труди.

Любив мій садівник у жарку годину чи під вечір прилягти під розлогою горішиною. Це було найбільше дерево нашого саду. Я сідав збоку, і ми звільна блукали очима в кроні, прислухаючись, як тихо ворушиться десь у глибинах коріння. І здавалося, що дерева справді ростуть із неба. Як він казав: «Усе суще проростає на землі з небесних зернят. І ми також».

Час гуснув разом із сутінками, і ми відтягували ніч, щоб якомога пізніше попрощатися з садом до завтра. Наприкінці, зазвичай, він казав щось про грядущу погоду: «Мальва вхлюпла, і жимолость густо пахтить — задощить…»

Потім ми облягалися, залишивши освячені спокоєм дерева і камені сторожити ніч.

Ми спали, і під високим небесним шатром спав наш сад.

Рот не город, не загородиш

З долини через збирача яфин прийшов черговий лист від Олі.

«Благодійнику мій! Твої потічкові вантажі, повні перлів, заповнили по вінця й мій зошит. Моя практика прийнята достроково. І то як! Була керівничка, кандидат філології. Сказала, що це скарби. І що я маю вже основу для дипломної роботи. Втім, вона й сама не проти з цього поживитися. На готовий хлібець знайдеться їдець! Припускає, що в пам'яті твого (нашого) діда цілі завали карпатської архаїчної лексики. А це її докторська. То вона силою вициндрила з мене згоду, що я попрошу тебе зібрати для неї низанку таких слів.

Розумію: це нахабство, та ще й подвійне. Як дід каже: коби корито — свині знайдуться. Знайшлися на його корито… Якщо не будеш мати бажання, не переймайся. Скажу, що потічкова пошта не доходить, або що дід чисто забув архаїку. Хоча, якщо пастух захоче, то й цапа подоїть… Грубо, але це не моє — народне.

Не сердься. Куди серце лежить, туди й око біжить. Правда, не бачило воно тебе давно. Моє око. Зате серце все пам'ятає. (Це не фольклор)».

«Дівице-косице! Прохання твоє не зухвале, а навіть шляхетне. Та й я так навчений, що краще десятьом дати, ніж в одного попросити. Ми, прості і ниці, готові прислужитися вітчизняній науці. Правда, для віжлуна Світована це не архаїчна лексика, а питома мова, матірна бесіда. Вона виходить із грудей, як воздухи (не плутати з повітрям). Рот — не город, не загородиш.

Що слово давніше, каже він, тим сильніше, насичене енергією часу і духу мовців. Скарби Вічності. З лінощів розуму слова ці звітрилися з язиків чи осіли десь на споді пам'яті. Та коли вони піднімаються звідти й звучать, кров предків радо взивається й свіжіє в наших жилах. Бо ті слова не просто мова, а наша родова сила, наші захисні лати, наш духовний хребет.

Отже — світ слова Світована

Про бідного він каже: «Жеб (кишеню) йому павутиною заткало».

Про того, що не має апетиту: «Їсть, як своє вухо».

Про підступного: «Огень погасив — попелом грає».

Про злого: «Материну грудь кусав», «Злости повні кости», «Пеклом дише».

Про нерішучого: «Чекає, що тінь сама поперед нього піде».

Про літнього шанованого чоловіка: «Шовк зноситься, а онучею не стане».

Надокучливому: «Йди, не печи мені очи».

Про баляндрасника: «Лепетливий», «Ради красного слівця не пожаліє й вітця».

Про байдужого: «Холодноокий».

Про щедрого: «Подільчивий».

Про набридливого: «Всі кишки попереїдав», «Пристав, як іржа до заліза».

Про малодушного: «Крихкотілий».

Про сперечальника: «Поперечна душа».

Про