Антон Дмитрович Мухарський - Розрив. Як я став «націонал-фашистом», покинув дружину та сімох дітей

видався для України тогорічний День Соборності, що припав на середу. З ночі пішов густий сніг. Фронт протистояння пролягав по вже устояній межі – між аркою стадіону та дитячим магазином-бутіком «Лапін хаус» на протилежному боці вулиці. Вогні на Грушевського майже згасли, і тільки біля самої арки всю ніч грілися протестувальники, підкидаючи до вогнища старі покришки. Поруч рядами стояли ящики з коктейлями, захищені від пострілів дерев’яними щитами.

Варта на самій барикаді не спостерігала з боку «Беркута» активних дій. Декілька рядів міліціянтів цілу ніч стояли на рівні сходів до музею, перекриваючи Грушевського. Ще пару сотень розосередилися Маріїнським парком. Часом якась група відступала нагору, аби погрітися в автобусах, припаркованих біля Кабінету Міністрів, а їх заміняли інші. Невеликі ротації відбувалися цілу ніч.

Близько пів на сьому ранку, коли ще й не розвиднювалося, побратим «Фарт» з четвертої чоти «Правого сектора» з даху згорілого автобуса побачив угорі жвавий рух.

– Пильнуй! – крикнув він сиплим від курива та морозяного повітря голосом, прохекався і ще раз, трохи голосніше, кинув уже в бік бійців, що куняли біля колонади.

– Що там?

– Формують колони!

– Багато?

– Та трохи є!

Барикада заворушилася. Хлопці вилізали зі своїх схованок і дерлися нагору, аби на власні очі оцінити кількість новоприбулих ментів.

– Ні хєра собі. Так їх же декілька сотень!

– Певне, готують повну ротацію…

– А може, то атака?

– Дзвоніть хлопцям на Майдан, у профспілки, хай підтягуються!

– Ну шо, окропім снєжок краснєнькім!

– Тіпун тобі на язик!

– Покришки запалювать?

– Ще рано. Давай подивимось, що будуть робити…

Атака почалася несподівано. Десь близько години біля Кабінету Міністрів «Беркут» формував штурмову колону. Суворі командири, які сьогодні йшли разом із простими бійцями, майже потайки віддавали накази:

«Базове стратегічне завдання – загнати всіх за периметр Майдану. Основний прорив іде з боку Маріїнського парку. Перший штурмовий загін відволікає увагу на себе, прицільним вогнем зачищає барикаду, потім іде атака світло-шумових гранат. Другий підрозділ атакує з боку парку, намагаючись вирватися на оперативний простір. Після прориву у бій кидаються основні підрозділи. До барикади підганяються автозаки й автобуси. Ще буде БТР. Завдання – якнайшвидше розібрати барикаду і відтягти згорілу техніку. Затримувати всіх без винятку, окрім преси в уніформі. З цими теж без церемоній. Менше свідків, менше проблем. Зброю вживаємо на ураження. Б’ємо в голову і по відкритих частинах тіла. Бачимо камеру чи фотоапарат – знищуємо».

– Так что, будєт сєгодня охота? – старший сержант кримського «Беркута» Серьожа Малофєєв підморгнув своєму другану із Керчі Артьому Водянову.

– Сука, будєт, мамой клянусь! – пошепки відповів той, закладаючи у помпову рушницю білі гільзи травматичних патронів, серед яких була й одна червоного кольору. – Отвєтят за Коляна, уроди!

– Картєч ілі пуля?

– Картєч дєвяточка.

– А єщьо есть?

– Єсть пару штук.

– Давай!

Близько десятої я прокинувся у своїй холостяцькій квартирі від далекої і вже, здавалося, звичної канонади, чутної крізь розчахнуте на провітрювання вікно. Я ще не знав, що то була вже друга за сьогоднішній ранок атака. Потягнувшись до айфону, зайшов на сайт «Української правди». «НА ГРУШЕВСЬКОГО ВБИТО ПРОТЕСТУВАЛЬНИКА» – у стрічці новин надруковано великими літерами і виділено червоним кольором. «Сьогодні близько восьмої години ранку, після вранішньої атаки „Беркута“ у відділення волонтерського медичного пункту на вул. Грушевського доставлено тіло молодого чоловіка 20–25 років з вогнепальним пораненням у голову і груди. Наразі ім’я вбитого невідоме. Загалом за останні дні це вже друга жертва серед протестувальників. Напередодні в одній з київських лікарень помер протестувальник, якого було скинуто бійцями „Беркута“ з колонади стадіону ім. Лобановського».

Перша жертовна кров. Вона пролилася 22-го січня. І все знову змінилося. Люди на вулицях, новини, небо над Києвом. Важке, душне, воно наче ватою навалилося на місто, незважаючи на десятиградусний мороз. Безперервно сипле снігом. Колеса машин місять сіру халву на дорогах. По всьому Києву в різні боки – сирени «швидких допомог».

– Кажуть, понад двісті людей поранено!

Ми з Марічкою, художниками та знімальною групою сидимо у львівській кав’ярні шоколаду внизу Андріївського узвозу, втупившись у свої мобільні пристрої.

– Кличко пішов на переговори до адміністрації президента.

– Тягнибок скликає усіх на 18.00.

– Евакуюють прилеглі до Майдану будівлі.

– Буде штурм.

– Буде штурм.

– Буде штурм!

– У кого є зброя?

– Так, увага! Ось конкретика! Потрібні знеболювальні, шовний матеріал, шприци, – каже Марічка, заходячи на сторінку волонтерської медслужби Майдану.

– Скидаємось, хто скільки зможе.

Поки ми збираємо гроші, я резюмую:

– Післязавтра, якщо будемо живі, знімаємо нові кліпи для Ореста Лютого. Оператор, освітлювачі та художник – у «Бактерії» о 8.00. На дев’яту – режисер, гримери, музиканти і я. О десятій – мотор. Знімаємо до переможного кінця. Скільки там вийшло?

– Майже три тисячі.

– Прекрасно, хто зі мною до аптеки?

Дорогою до Майдану біля центральної брами Михайлівського собору записуємо з друзями короткий відеозаклик. У наших руках український прапор. «Дорогі брати і сестри, українці, сьогодні на вулиці Грушевського пролилася перша кров. Кулями у груди вбито двох наших побратимів. Влада перейшла межу і тепер знаходиться поза законом. Ми як громадяни України відмовляємося визнавати таку владу легітимною і на знак цього перевертаємо український прапор жовтим кольором догори. Віднині цей перевернутий прапор є символом нашої громадянської непокори та знак SOS для всіх цивілізованих країн із закликом підтримати молоду українську демократію в її боротьбі проти злочинного режиму».

Відразу ж викладаємо відео на своїх Фейсбук-сторінках. За пів-години понад тисячу перепостів. Соціальні мережі – найпотужніша зброя революції. Спускаємося на Майдан.

Ліки приймають прямо біля входу до Будинку профспілок. Всередину пускають не всіх. «Правий сектор» і самооборонівці, взявши одне одного за праве плече, довгими ланцюгами просуваються у натовпі, вирушаючи на передову. Відразу впадають в очі трофейні, відбиті у «Беркута», щити і суворі металеві ментойоби, що прийшли на заміну дерев’яним кийкам від лопат. На комусь уже з’явилися куленепробивні жилети і військові каски. Справжньої зброї у руках не видно, хоч раз у раз чується: «Якщо попруть на першу барикаду, нам є чим їх пригостити!» Дітей і жінок просять покинути периметр Майдану.

– Зустріла подругу, – каже Марічка, – просять допомогти на кухні.

– Добре, пишіть, коли що. Післязавтра знімаємо, не забудьте!

– Бережіть себе!

Передова десь там, за барикадою, і туди пропускають тільки чоловіків або жінок у медичній формі. Хрещатик відкритий на два входи і виходи. На випадок штурму їх звузили максимально. Вихід з Майдану – праворуч. Вхід – ліворуч, якщо дивитися у бік Європейської площі. Варта самооборони чатує, пильно вдивляючись в обличчя. До Києва завезли кілька потягів «тітушок» з Миколаєва та Донецька. Одні гуртуються біля