Чарльз Діккенс - Пригоди Олівера Твіста

значить не може бути? Нам допіру докладно розповіли про все його життя; від самої колиски він був негідним зіпсованим хлопчиськом.

– Ніколи цьому не повірю, ніколи! – переконано повторила місіс Бедвін.

– Ви, старі баби, нічому й нікому не вірите, окрім пройдисвітів-лікарів та базарних побрехеньок, – буркнув містер Грімвіг, – я це знав давно. Чому ви мене одразу не послухали? Якби не його гарячка, то, може б, і послухали, га? Гарненьке цікаве хлоп’ятко! Гарненьке? Чи ба! – І містер Грімвіг почав гнівно торсати коцюбою жар у каміні.

– Це було миле, вдячне, лагідне дитя, сер! – з обуренням відповіла місіс Бедвін. – Я знаю дітей; я сорок років ходила за ними, а ті, хто цим похвалитись не можуть, краще б мовчали. Ось що я вам скажу!

Це була ущиплива шпилька, бо містер Грімвіг був нежонатий; та втім, вона, очевидячки, не дошкулила, бо він лише всміхнувся на неї; місіс Бедвін хитнула головою, обсмикнула фартуха й уже розкрила рота, але містер Броунлоу не дав їй заговорити.

– Мовчіть! – мовив він з нещирим гнівом, якого насправді, очевидно, зовсім не відчував. – Ні слова! Щоб я більше про цього хлопця ніколи не чув! Я покликав вас саме на те, щоб вам це сказати. Чуєте – ніколи! Можете йти, місіс Бедвін. І пам’ятайте: я не жартую.

Невесело було того вечора в господі містера Броунлоу, невесело на серці в його мешканців.

Серце Олівера зомлівало, коли він згадував про своїх любих доброчинців; якби він знав, що вони почули про нього, воно б йому було розірвалося з жалю.

Розділ XVIII

Як провадив час Олівер у зразковому товаристві своїх поважних друзів

Назавтра, десь близько полудня, коли Проноза й Бетс вийшли з дому в своїх звичайних справах, містер Феджін, залишившись віч-на-віч з Олівером, проказав йому довгу казань про найгірший з гріхів – чорну невдячність. Він винуватив Олівера в тому, що той з власної волі відцурався своїх вірних друзів, а ще дужче, що він намагався втекти від них після того, як на розшук його було витрачено стільки грошей і турбот.

Особливо напирав містер Феджін на той факт, що він дав Оліверові притулок, зігрів і захистив його і що без цієї вчасної допомоги він був би десь пропав з голоду. Тут він, до речі, оповів про одного парубійка, якого він також обдарував своєю ласкою, але невдячний спробував був поскаржитися на нього поліції, і внаслідок цього одного погожого ранку його було повішено під муром в’язниці. Містер Феджін не заперечував своєї причетності до цієї трагедії, але зі сльозами на очах нарікав на те, що легковажний зрадливий вчинок перекинчика накликав на нього біду й зробив його жертвою обмови, що, як казати на правду, була конче потрібна для добробуту його, Феджіна, і кількох їхніх виборних друзів. Наприкінці старий яскраво змалював досить огидливу сцену повішення і дуже чемно й щиро висловив надію, що йому ніколи не доведеться наражати Олівера на цю неприємну операцію.

Від цих слів малому Оліверові кров застигла в жилах, і він відчув усю гнітючу вагу їх погрози. Він уже з власного гіркого досвіду знав, що навіть саме правосуддя може часом приплутати неповинного до винного, а згадавши звичайні сварки й суперечки старого з Сайксом і їхні натяки на якісь колишні злочинства, цілком повірив, що старий може жорстоко розправитися зі своїми непевними й занадто балакучими спільниками. Олівер боязко звів угору очі й побачив, що хитрий дід помітив, як він раптово зблід і як затремтіли його коліна.

Огидливо всміхаючись, старий провів рукою по його голові, порадив йому бути слухняним і пильнувати роботи і обіцяв, що, як він шануватиметься, вони, може, знову стануть тоді друзями. Потім він одяг капелюха, напнув на плечі старого полатаного плаща і подався з хати, замкнувши за собою двері.

Усю цю днину й більшу частину наступних днів Олівер провадив з раннього ранку до пізнього вечора на самоті з власними думками; невеселі були ці думки: він згадував увесь час своїх любих друзів і болів душею – за кого, за кого вони мають його тепер?

Збіг якийсь тиждень. Одного разу Феджін забув замкнути за собою двері, й Олівер пішов блукати по всьому будинку. Навколо стояв несвітський бруд, але нагорі в кімнатах каміни були високі й пишні, двері широкі, стіни обшиті панеллю; а почорнілі від сажі, пороху й павутиння стелі були все ж розмальовані й оздоблені різними ліпними покрасами. Олівер зрозумів, що, очевидно, багато літ тому, коли, може, старого ще й на світі не було, цей будинок належав заможним людям і в цій порожній похмурій оселі, може, жилося колись весело й привітно.

По кутках і під стелею заплели густе павутиння павуки, і часом, підкравшись навшпинячки до дверей, Олівер сполохував цілу зграю мишей, що тікали прожогом з-попід його ніг до своїх нірок. Окрім павуків і мишей, не було тут більше жодної живої душі; окрім писку мишенят, жодного живого звуку, і часто, втомившись блукати поночі порожніми кімнатами, Олівер скорчувався під надвірніми дверима, щоб почувати себе ближче до живих людей, і довго сидів так, прислухаючись до кожного шелесту й рахуючи довгі години, аж поки Феджін і хлопці не повертались додому.

Запліснявілі трухляві віконниці були щільно позабивані й позамикані прогоничами, денне світло пробивалося лише крізь круглі дірки вгорі, а крізь них на стіни й на підлогу падали химерні зловісні тіні, від чого похмурі кімнати видавалися ще похмурішими. Лише на горищі одне маленьке віконце із заржавілими ґратами не було забите дошками; годинами просиджував Олівер край нього і сумно дивився перед себе, але крізь нього було видно самі лише нагромаджені шпилі дахів і комини. Іноді, щоправда, чиясь сива голова виринала на хвилю з-за парапета стіни одного далекого будинку, але вона швидко зникала, та до того ж вікно Оліверової обсерваторії не відчинялося й геть-чисто замутніло від дощів і сажі, – отож годі було й думати подати про себе звістку: ніхто його все одно не міг ані почути, ані побачити.

Одного разу Проноза й Чарлі одержали несподіване запрошення у гостини; Пронозі захотілося трохи причепуритися (мушу сказати, що чого-чого, а кокетерії йому не можна було ніяк на карб поставити), і він звелів Оліверові допомогти йому вбратись. Олівер був дуже радий чимсь прислужитись і страшенно щасливий бачити біля себе живі людські обличчя. Він завжди з охотою допомагав чим міг своїм ближнім, коли тільки від нього не вимагали чогось нечесного. Проноза розвалився на кріслі й поклав йому