Вікторія Шевченко - Рейн. Дощинка з проклятого лісу., Вікторія Шевченко

Глава 13. Дорога в Аркону

Глава 13. Дорога в Аркону. Перед магією всі рівні.

Я йшла королівським трактом, впиваючись поглядом у запорошену дорогу, ніби могла прочитати в ній не лише сліди коліс та чобіт, а й відбиток долі кожного, хто пройшов цим шляхом.

Усе, що я знала, лишилося позаду — разом із запахом трав Таїрнаель, гучним сміхом орків та примруженим поглядом Інара, в якому завжди ховалась ледь помітна турбота.

"Не сумнівайся, Рейн, — сказав він, притиснувши мої пальці до своїх грудей. — Я наздожену тебе. Просто йди".

Але тривога гризла зсередини, звиваючись під шкірою заплутаним клубком тих самих магічних ниток, що лише я могла бачити.

Дорога була пуста, як кишеня жебрака. Сонце палило в спину, вичавлюючи піт з-під одягу, наче я була ганчіркою в руках прачки.

Пальці потягнулися до сумки, перераховуючи спорядження: пара пасток із магічною начинкою, два флакони з паралітиком (бурштиновий для людей, зеленкуватий для більших істот), гліфтар. 
Останній лежав окремо, загорнутий в такнину. Використовувати лише в крайньому разі, там мало заряду", — луною звучав у голові голос Інара. 
Наче я не знаю. Наче не бачила, яким сталевим став його погляд, коли він передавав мені артефакт. Наче не відчувала між нами тонкої нитки — сріблястої з блакитним, що вібрувала від напруги.

Я розтирала між пальцями стеблинку придорожньої трави, розбиваючи її на волокна. Зелені нитки. Прості. Звичайні. Не те що ті, що мерехтіли в повітрі — сплетіння магії, що обплутувало світ павутиною можливостей.

Надвечір ноги самі привели до копиці сіна на краю чийогось ячмінного поля. Сіно пахло пилом та літом — солодкувато, нудотно. Але це була ідеальна ночівля для тих, кому не потрібні зайві запитання.
Я зарилася глибше, сховавшись під плащем, і заплющила очі, перебираючи в пам'яті назви отруйних трав. Борщівник... Блекота... Вовча ягода...

Тиша, яку порушувало лише сюрчання цвіркунів, заспокоювала.

— Тихіше, нас можуть почути...

Голос пролунав так близько, що я ледь не підстрибнула, миттєво вихопивши з-за пояса кинджал.

Пара. Молода, судячи з хихикання.

— Ну і що? Кому яке діло? — другий голос, дівочий, із придихом. — Ми просто... поговоримо.

Ага, звісно. Поговоримо. Губами. По різних місцях.

Поцілунок. Шурхіт. Приглушений стогін.

Бoги, та ви серйозно? З усіх копиць сіна в цій клятій країні ви обрали саме ту, в якій намагається заснути втомлена мисливиця? 
Я закотила очі, натягнувши капюшон на обличчя. Тільки цього мені зараз не вистачало для повного щастя.

— Ой! — дівчина верескнула, і сіно заворушилося, обсипаючи мене колючками.

Спокійно, Рейн. Ти мисливець. Ти здолала химеру. Ти пережила шістнадцять років з Інаром, який хропе голосніше за ведмедя у барлозі. Це просто парочка хтивих сільських ідіотів.

— Саяне, ти де цього навчився? — задихаючись, засміялася вона захоплено, ніби хлопець винайшов нове заклинання левітації.

Що він там із нею робить? Ні, я не хочу знати!

Вони балакали. Про весілля (не своє). Про старого нареченого (багатого та противного). Про дитину з магією (яку б хотіла отримати дівчина).

— Ой, мені пора! Ми ще побачимося? Приходь, коли станеш великим магом, — захихотіла вона з таким придихом, ніби хлопець уже став архімагом, а не просто сільським недотепою, що виявив у себе крихти дару.

Дівчина нарешті пішла. Саян ще хвилин десять перевертався, сопів, бурмотів щось про велике майбутнє та академію, нарешті виповз із копиці. Я вичекала деякий час, перш ніж рушити слідом.

Столиця. Академія. Маги. Слова крутилися в голові, як осіннє листя на вітрі.

— Гей!

Саян здригнувся, обернувшись із таким переляком, ніби його наздогнала королівська юстиція. 
Я стояла за два кроки, піднявши долоні в миролюбному жесті, який відпрацювала до досконалості за роки прикидання.

— До Аркони йдеш? — спитала найбезневиннішим тоном зі своєї колекції "я не та, ким здаюся".

Він кивнув, поглядом обводячи мій пошарпаний плащ (із потайними кишенями для отрут), кіготь химери на шиї та вінтажні мисливські чоботи, міцні, але значно потерті.

— Рейн, — представилася я, — із північних лісів.

— Саян, — він випростався з важливістю індика, але тут же усміхнувся так заразливо, що навіть мені стало важко зберігати похмурий настрій. — З Ріхи. Чула про таке?

— Ммм, — я вдала, ніби згадую. — Це ж там, де відома на весь світ коза жила? Та сама, що навчилася грати на лютні?

Саян розсміявся, закинувши голову.

— Майже вгадала! У нас не коза, а козел. І не на лютні, а на нервах старости. Особливо після того, як зжер його парадні штани прямо перед приїздом намісника.

Я мимоволі усміхнулася. Попри мою настороженість, у його сміху було щось щире.
Ми пішли поруч. Дорога, раніше самотня та тривожна, тепер здавалася не такою виснажливою.

— То куди ти в академії збираєшся? — спитав Саян, спритно перестрибуючи через калюжу.

— Туди, де вчать лагодити та створювати, — відповіла я, спостерігаючи, як метелик із синіми прожилками крил пурхає неподалік.

— Артефакторика? — він присвиснув. — Складно. Кажуть, туди беруть лише найпосидючіших.

— А ти? — спитала я, відводячи погляд від привабливих візерунків магії, що плелися в повітрі.

— Цілитель! — він випнув груди з такою гордістю, що я мимоволі пирснула. — Що смішного?

— Просто уявила, як ти лікуєш своєю балаканиною. Пацієнт або швидше одужує, щоб втекти, або вирішує, що смерть — не найгірший варіант.

Замість образи Саян знову розсміявся.

— А ти гостра на язик! Мені подобається. У Ріхі всі такі нудні. Бояться сказати зайве слово, ніби від цього врожай пропаде.

— І тому ти вирішив стати цілителем? Щоб мати законне право балакати без зупинки?

— Знаєш, — він раптом став серйозним, — коли я був малим, у нас трапилася епідемія лихоманки. Половина села злягла. А цілитель із сусіднього містечка... він приїхав і почав жартувати з хворими. Розповідав історії, дуркував... І знаєш що? Люди стали швидше одужувати! — Саян підкинув палицю, ніби це був магічний посох. — Я тоді зрозумів, що лікують не лише трави та заклинання, а й добре слово. І гарний жарт часом діє краще за будь-яке зілля.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍