Вікторія Шевченко - Рейн. Дощинка з проклятого лісу., Вікторія Шевченко

Я обережно повернула верхню частину циліндра, і вона відійшла з тихим клацанням. Усередині був згорнутий у трубочку сувій із товстої шкіри, гладкий і трохи теплий на дотик.

— Пиши на ньому кінчиком пальця, — сказав Інар. — Уяви, що твій палець — перо з чорнилом. Писати треба чітко, з наміром. Коли закінчиш послання, подумки скажи моє ім'я та закрий гліфтар. Якщо я відповім, твій гліфтар засвітиться й трохи завібрує.

Я кивнула, намагаючись запам'ятати всі інструкції, хоча голова вже йшла обертом від того, що відбувається.

— Але не використовуй його для дрібниць, — додав він суворо. — Гліфтари привертають увагу. Не завжди хорошу. До того ж їх треба час від часу заряджати, а це не дешево.

Я ковтнула, раптово відчувши, як земля немов іде з-під ніг.

— Значить, там справді щось страшне...
Він не відповів, але цього мовчання було достатньо. На мить в його очах промайнуло щось темне, давнє, і я раптом відчула себе маленькою та беззахисною перед чимось величезним, що насувалося.

— Усе буде гаразд, — сказав він тихо, торкнувшись мого плеча.

Я похитала головою, намагаючись проковтнути клубок у горлі.

— Ти напишеш?
— Як тільки зможу.
— Клянешся?
— Клянуся.

Ми ще секунду дивилися одне на одного.
А потім він розвернув мене обличчям до дороги, що вела з міста.

— Йди.

Я стиснула гліфтар у руці, відчуваючи його прохолодну, гладку поверхню. У грудях оселилося тривожне передчуття, ніби десь усередині натягнулася нитка, готова обірватися будь-якої миті.

Я йшла, а Інар залишався — щоб знайти те, що таїлося в лісі. Те, що рвало собак на шматки. Те, що залишало сліди кігтів на деревах заввишки у два людські зрости.

І я знала, що наші дороги ще перетнуться, але не могла позбутися думки, що коли це станеться, усе буде зовсім інакше.