Вікторія Шевченко - Рейн. Дощинка з проклятого лісу., Вікторія Шевченко

Обернулася — і зустріла чужі погляди. Заздрість, повага, подив.

— Ну, ти даєш, — пробурмотів хтось.

— До столиці?!

Я зобразила збентежену усмішку, хоча всередині все ніби обірвалося.

Я пройшла. Я впоралася. Але що, якщо там, в Академії, маскування більше не спрацює? Що, якщо там є ті, хто знає про ткачів?

Ми вийшли з храму разом з іншими підлітками, кожен стискав у руках свій сувій із печаткою. Ззовні на нас уже чекали Інар, Гаррашх та кілька батьків із Кам'янки, які прийшли підтримати своїх дітей.

— Ну? — Гаррашх схрестив руки на грудях, оцінюючи вирази наших облич. — Усі живі?

— Майже, — буркнула я, намагаючись віддихатися та привести думки до ладу.

Повітря ззовні після задушливої атмосфери храму здалося напрочуд свіжим і чистим. На площі перед храмом розсипалися яскраві плями стрічок і тканин — люди святкували, веселилися, жили своїм звичайним життям.

— До столиці, кажеш? — Інар подивився на мій сувій і злегка усміхнувся. — Доведеться звикати до міського шуму.

— Якщо не втечу раніше, — пробурчала я, розгортаючи пергамент повністю.

«Королівська Академія Магії» — чорні літери здавалися випаленими на пергаменті, немов тавро.

Я скосила око на сувій Гріма — йому належало вирушити до Школи бойової магії в Еребані. Не так далеко від столиці, але все ж... незабаром усі ми розійдемося.

Поруч інші підлітки збуджено обговорювали свої направлення. Хтось радів, хтось розчаровано зітхав.
І раптом шум почав стихати.

Щось змінилося в атмосфері свята. Люди на площі почали перешіптуватися, розступатися, утворюючи коридор.

До нас крокували троє чоловіків, усі — з напруженими, серйозними обличчями. Попереду йшов повненький чоловік середніх років у добротному одязі — староста поселення, судячи з усього. За ним — двоє озброєних чоловіків, з жорсткими, немов висіченими з каменю обличчями.

Я інстинктивно напружилася, відчувши недобре.
— Не подобається мені це, — пробурмотів Гаррашх, змінюючи позу, ніби готувався будь-якої миті кинутися в бій.

Інар теж насторожився. Його очі уважно вивчали людей, що наближалися, а рука напружилася на руків'ї меча.

Староста зупинився за кілька кроків перед нами.

— Прошу вибачення, — голос у нього був рівний, але напругу видавали стиснуті в кулаки пальці. — Ви маг-мисливець, вірно?

Інар не відповів одразу. Його погляд ковзнув по обличчях людей, що стояли за старостою.
— Це залежить від того, хто питає і навіщо, — повільно промовив він.

Я знала, що Інар не любить розкривати свою справжню природу. Його минуле завжди оповите тінню, і він не горів бажанням обговорювати його з незнайомцями. Особливо з тими, хто міг здогадуватися про його здібності.

— Ми бачили ваше татуювання, — тихо додав один із чоловіків за спиною старости, вказуючи на в'язь символів на шиї Інара.

Натовп навколо нас теж затих. Хтось уже розумів, до чого йдеться, хтось тільки починав здогадуватися.

— У нас проблема, — нарешті сказав староста, понизивши голос. — Останніми тижнями зникло кілька людей. Спочатку діти. Потім ті, хто пішов їх шукати. Вони... не повернулися.

Я відчула, як мої долоні вкрилися холодним потом. Пальці мимоволі сіпнулися, і я міцніше стиснула сувій, щоб вони не тремтіли.

— Як давно? — глухо спитав Інар.
— Перші зникнення трапилися два тижні тому, — староста ковтнув. — Останні... два дні тому.

— І що кажуть мисливці? Вартові?

— Мисливці бояться заходити до лісу. Вартові сміються з нас, — в голосі старости прорізалася гіркота. — Вони вважають, що це звичайні розбійники, але ми знаємо, що це не так.

— Чому ви так упевнені? — спитав Інар.
Староста перезирнувся зі своїми супутниками, і один із них, високий чоловік із вкритим шрамами обличчям, виступив уперед.

— Тому що звичайні розбійники не залишають слідів кігтів на деревах заввишки у два людські зрости, — сказав він тихо. — І не розривають мисливських собак на шматки.

Натовп навколо продовжував перешіптуватися, але тепер у шепоті виразно чулися страх. Святкова атмосфера зникла, немов її змило холодним дощем.

Я дивилася на Інара і бачила, як він стиснув щелепи. Як швидкі, невидимі для більшості думки склалися в рішення.

І я вже знала, яким воно буде.

— Я з тобою! — випалила я, коли ми відійшли вбік, і Інар почав збирати свої речі.
Він похитав головою, його погляд був спокійним, але твердим.

— Ні.
— Та ти жартуєш! — Я ледве стримувала злість, яка завжди приходила на зміну страху. — Ти сам чув, що там відбувається! Якщо там щось небезпечне, я не збираюся...

— Ти підеш до Аркони, — спокійно перебив він.
Я завмерла.

— Ти маєш бути поруч. Ми так домовлялися.

— Так і буде, — він дістав із сумки невеликий шкіряний мішечок і вклав у мою руку. — Тут грошей вистачить, щоб дістатися міста й влаштуватися на перший час.

— Інаре...

— Я наздожену тебе в дорозі. А якщо не встигну — зустрінемося вже в Академії.

Він дивився на мене уважно, вивчаючи, немов намагався запам'ятати кожну рису.
Я відчула, як щось іще лягає на мою долоню поверх мішечка з грошима. Опустила погляд і завмерла.

Гліфтар. Невеликий циліндр із блідо-зеленого нефриту, помережаний найтоншим ажурним різьбленням, схожим на сітку переплетених листків і гілок. Не найдорожчий, без коштовних каменів і золотих вставок, але все одно — річ явно не по кишені звичайному сільському жителю.

Я різко підняла голову, не вірячи своїм очам.
— Ти віддаєш мені його?

— Так, він твій, — сказав Інар, діставши з-за пазухи схожий циліндр, але з темно-синього лазуриту. — Я придбав його на випадок, якщо знадобиться зв'язок.

— Де ти його взяв? — Я крутила нефритовий гліфтар у руках, відчуваючи легку вібрацію магії.
— Виміняв у торговця минулого року. За печінку гірської віверни, — відповів Інар із легкою усмішкою. — Він вважав, що отримав вигідну угоду.

— А як...

— Часу немає пояснювати, — перебив Інар. — Відкрий його.