Вікторія Шевченко - Рейн. Дощинка з проклятого лісу., Вікторія Шевченко

— Кажуть, іноді когось взагалі нікуди не відправляють...

— Це якщо ти зовсім непотрібний.

— А якщо занадто талановитий?

— Тоді, кажуть, кличуть до Академії. Це, напевно, так здорово, вчитися в столиці...

Я зітхнула, стискаючи та розтискаючи кулаки. А якщо вони помітять? Якщо зрозуміють, що моя магія — це не просто потоки води та повітря? Якщо побачать нитки, які я відчуваю, як інші відчувають биття власного серця?

У селі ніхто не помічав. А жерці... жерці можуть знати більше. У скронях стукало від напруги.
Просто розслабся. Вдих. Видих. Приховуй, як завжди.

Я смикнула себе й змусила думки замовкнути. Сподіваюся, жерці в магії ткачів розуміються гірше, ніж я.

Ми піднялися на останній пагорб, і перед нами розгорнулося яскраве, галасливе видовище. Оживлене поселення, будинки вищі, ніж у Кам'янці, з черепичними дахами та кам'яними фундаментами.

Бруковані вулиці, гул голосів і, головне, люди — їх було в рази більше, ніж у нашому глухому селі. Всюди снували торговці, ремісники, фермери, паломники та просто роззяви.

На центральній площі вирував ярмарок, повітря було густим від запахів — смаженого м'яса, солодкої випічки, свіжого хліба, прянощів. Всюди лунали голоси зазивал, сміх, дзвін монет, вереск дітей. Мої очі металися від одного обличчя до іншого, від товару до товару, я відчувала, як мене затягує цей кругообіг життя, барв і звуків.

— А ось і цивілізація, — зауважила я, крутячи головою так затято, що волосся хльоснуло по обличчю.

— Якщо це цивілізація, я краще залишуся варваром, — пробурчав Гаррашх, зупиняючись, щоб пропустити маленького гобліна з тацею зацукрованих фруктів.

Я глибоко вдихнула, намагаючись увібрати в себе атмосферу. Усе тут було таким живим, яскравим, справжнім. Після нашої сонної Кам'янки це було як ковток свіжого повітря для легенів, які все життя дихали пилом.

— До храму пройдемо в обхід, — сказав Інар, киваючи на одну з бічних вуличок. — Інакше не виберемося звідси до наступного місяця.

Але не так сталося.

— О, орк! — крикнув хтось із натовпу. — Покажи силу!

Я різко обернулася — до Гаррашха вже прямував чоловік у строкатій масці блазня з дзвіночками.

— Ні, — кинув орк, навіть не удостоївши його поглядом.

— Та ну тебе, тобі ж не складно! — засміявся блазень, підштовхуючи його до дерев'яного помосту, де вже стояв здоровенний чолов'яга з оголеним торсом, явно місцевий силач. — Чи боїшся програти?

— Я боюся лише двох речей, — відповів Гаррашх, схрестивши руки на грудях. — Що на обід залишиться лише порожня юшка і що ти заговориш зі мною знову.

Натовп навколо нас вибухнув сміхом, а блазень застиг із привідкритим ротом. Мабуть, не очікував, що тупий орк може так дотепно відповісти.

— Гаразд, ходімо вже, — сказала я, потягнувши Гаррашха за рукав. — Поки цей клоун не натрапив на серйозні неприємності.

Нарешті ми вибралися з площі й вузькою вуличкою попрямували до храму, який височів на пагорбі трохи осторонь від основної метушні.

Збудована з білого каменю будівля з високими колонами та важкими дверима, обрамлена статуями трьох жінок, що уособлювали різні лики богині, виглядала велично та трохи лякаюче.

Я ковтнула, відчуваючи, як серце калатає десь у горлі. Зазвичай я вміла тримати обличчя, але зараз страх пробирався всередину, просочувався крізь усі бар'єри, які я вибудовувала роками. Страх того, що хтось побачить мою справжню природу.

Я намагалася триматися так само, як інші підлітки — з показною бравадою впереміш із благоговійним трепетом. Але всередині вирувала паніка, і я відчувала, як під ложечкою смокче від нервової напруги.

Жерці стояли біля вівтаря — чоловіки та жінки в темному одязі із золотистою вишивкою, обличчя спокійні, але погляди пронизливі, ніби бачать наскрізь. Я відчула, як мене кинуло в жар, і подумки почала плести захисні нитки навколо своєї свідомості — тонкі, майже невидимі, але досить міцні, щоб приховати істину.

— Підходьте по одному, — голос старшого жерця рознісся під склепіннями храму.

Я стала в чергу, змушуючи себе дихати рівно. Першим пішов світловолосий хлопець із Кам'янки, Тимар, з яким ми ніколи особливо не ладнали. Жриця поклала долоню йому на лоб, і легке світіння пробігло по її пальцях.

— Проста магія. Земля та Вогонь. Направлення — школа загальної магії в Гардельфі.

Хлопець полегшено видихнув, отримав сувій і відступив убік.

Так, один за одним, підлітки проходили перевірку. Когось відправляли до звичайних шкіл магії, когось — на навчання до майстрів-ремісників, яким потрібні були учні із задатками до певних видів магії.

А я з усіх сил намагалася не думати про те, що черга невблаганно наближалася.
Пальці мимоволі здригалися, і я засунула руки до кишень, щоб ніхто не помітив.
Вони не впізнають. Я навчилася це ховати. У мене все вийде.

І ось я ступила вперед, відчуваючи, як пересохло в роті.
Жриця подивилася на мене — її очі були темними, як вир. Вона простягнула руку й торкнулася мого чола прохолодними пальцями.
Мить — і легке блакитнувате світіння пробігло по її пальцях. Я подумки сконцентрувалася на тому, щоб показати їй лише те, що я хотіла, щоб вона побачила.

Лише повітря та вода, лише звичайні потоки...
Жриця забрала руку, і на її обличчі промайнуло здивування.

— Цікаво... — Вона примружилася. — Магія Повітря та Води. Потенціал — високий.

Я дозволила собі видихнути. Спрацювало. Вона бачить лише потоки, не більше.

Але тут жриця глянула на мене якось занадто пильно.

— Незвичайна структура потоків... — Вона нахмурилася. — Гм.

Моє серце пропустило удар. Вона щось запідозрила? Побачила крізь моє маскування?
Настоятель храму підвівся зі свого місця й кивнув.

— Направлення: Королівська Академія Магії в столиці.

Я відчула, як долоні миттєво спітніли. Королівська Академія? Найпрестижніший заклад у всьому королівстві? Місце, де зібрані найкращі маги, здатні розкусити мій обман?
Тремтячою рукою я прийняла сувій із печаткою храму й відступила, відчуваючи, як калатає серце.