Вікторія Шевченко - Рейн. Дощинка з проклятого лісу., Вікторія Шевченко

І ось цей день настав.

Кам'янка ожила ще до сходу сонця — півні перегукувалися у дворах, приглушені голоси доносилися з відчинених вікон, скрипіли колеса возів.

Повітря було напоєне ароматами свіжого хліба, димних вогнищ та вологого ґрунту після нічної зливи, яка немов омила село перед важливою подією.

Вздовж брукованої дороги, що вела до центральної площі, зібралися жителі — люди в полотняних сорочках та шкіряних безрукавках, орки з ритуальними татуюваннями на оголених плечах, дворфи в начищених до блиску церемоніальних обладунках, витончені ельфи зі срібними прикрасами у волоссі. Навіть кілька північан з їхньою блідою шкірою та крижано-блакитними очима затесалися в цей різнобарвний, гучний від хвилювання натовп.

Я стояла посеред площі, оточена іншими юнаками та дівчатами мого віку. Їхні обличчя, знайомі до останньої рисочки — я знала кожну родимку, кожен шрам — зараз здавалися дивно відстороненими, ніби всі ми вже почали віддалятися одне від одного.

Гаррашх, що здіймався над усіма на півтори голови, тримався трохи осторонь, схрестивши м'язисті руки на грудях і похмуро дивлячись з-під важких надбрівних дуг. Інар стояв поруч зі мною, його пальці ледь помітно постукували по шкіряному наручу — вірна ознака того, що за зовнішнім спокоєм ховається буря емоцій.

Я кинула прощальний погляд на село, намагаючись закарбувати в пам'яті кожну деталь: дерев'яні будинки з різьбленими віконницями та хитромудрими димарями, вузькі вулички, викладені каменем, величний старий дуб на краю площі, в дуплі якого ми ховали "скарби" в дитинстві.

Це був мій дім. Моє місце у світі. І тепер мені належало покинути його — можливо, назавжди.

— Гей, Рейн, — тонкі пальці торкнулися мого зап'ястя, відволікаючи від гірких думок.

Я обернулася і зустрілася поглядом з Таірнаель. Ельфійка стояла, злегка спираючись на вузлувату тростину з чорного дерева, її тіло, висушене роками та магією, здавалося крихким, як сухий листок. Але очі — ясні, зелені, як молоде листя — світилися тією ж мудрістю та силою, що й у день нашої першої зустрічі. У зморшкуватій долоні вона тримала щось маленьке.

— Візьми, — промовила вона тихо, майже пошепки.

Я простягнула руку, і на мою долоню опустився тонкий срібний ланцюжок з крихітним шматочком бурштину, всередині якого, немов у застиглому часі, світилась маленька блискітка.
Амулет стародавній, як сама ельфійка, що зберігав у собі частинку світу, який існував задовго до мого народження.

— Він не захистить тебе від бід, — додала Таірнаель, спостерігаючи, як я розглядаю подарунок. — Але нагадає, хто ти, коли дороги стануть занадто заплутаними.

Я стиснула амулет у долоні, відчуваючи його тепло — не фізичне, а те, що виходить від речей, наповнених щирою турботою.

— Дякую, — промовила я, намагаючись вкласти в одне слово всі невисловлені почуття вдячності.

Таірнаель м'яко торкнулася моєї щоки своєю прохолодною рукою. Її дотик, легкий як крило метелика, на мить повернув мене в дитинство — у ті дні, коли вона лікувала мої розбиті коліна та розповідала історії про давні ліси.

— Іди, дитя. Знайди свою дорогу, — прошепотіла вона, і в її голосі чулася дивна суміш смутку та впевненості.

Я глибоко вдихнула, намагаючись прогнати зрадливий ком у горлі. Воїн не плаче на прощання — це перше, чого навчив мене Інар. Воїн дивиться вперед.

Позаду пролунав низький, гуркітливий голос Гаррашха:

— Готові?

Я обернулася до нього. Сонце, що здіймалося над обрієм, забарвило багрянцем його зеленувату шкіру. В руках він тримав похідний мішок, перекинутий через плече, та згорнуту ковдру.

Я поправила власну похідну сумку й перевірила кинджал на поясі. Попереду нас чекала дорога до храму Триликої — дорога, яка для багатьох із нас могла стати дорогою в один кінець.
Я була готова дізнатися, що ховається за Проклятим лісом. Який цей світ за межами Кам'янки?

***
Ми йшли второваною дорогою, що тікала на південь між полями, які час від часу змінювалися гайками.

Попереду темніли пагорби, а за ними, поки невидимий, але від цього не менш реальний, таївся храм Триликої.

Я крокувала поруч з Інаром, жадібно втягуючи ніздрями свіже повітря — пряне, терпке, насичене запахами квітів, трави та вологої землі. Пальці мимоволі здригалися, вистукуючи на стегні ритм старої пісеньки, яку мій мозок вирішив навіщось згадати саме зараз.

Позаду доносилися голоси підлітків з Кам'янки — хтось сперечався про передбачення жерців, хтось намагався жартувати, але напруга все одно висіла в повітрі, густа, як ранковий туман.

— Ну і як відчуття? — пролунав збоку голос Гаррашха.

Я скосила погляд, зустрівшись із його жовтими очима.

— Як у баранчика, якого ведуть на ринок, — спробувала я віджартуватися, хоча всередині справді плескалося щось схоже на тваринний страх.

Гаррашх фиркнув.

— Сподіваюся, тебе хоча б продадуть дорожче.
— Звісно, — тут же підхопила я. — Я ж елітна пропозиція, з магічним супроводом та ефектом несподіванки.

Він голосно розсміявся, а Інар похитав головою, але кутики його губ усе ж здригнулися в слабкій усмішці.

— Усе-таки ти не змінилася, — сказав він, і щось у його голосі змусило мене насторожитися.

— А ти думав, я маю стати серйозною та важливою, бо вирушаю до храму? — Я задерла підборіддя, ховаючись за звичною маскою колючої безтурботності.

— Хоч трохи.

— Подумаю про це, коли мене приймуть до королівських магів. Десь у наступному тисячолітті.

Інар знову похитав головою, але нічого не відповів. Іноді його небагатослівність зводила мене з розуму. Це все одно що розмовляти зі стіною — тільки стіна, принаймні, не виглядає так, ніби знає щось важливе, але принципово відмовляється ділитися.

Позаду заговорили підлітки, і мої думки знову заметушилися, перескакуючи з одного на інше.

— А що там взагалі в храмі? — спитав хтось із підлітків.

— Ну, тебе оглянуть, проведуть перевірку, а потім дадуть направлення — до магічної школи, майстерні чи ще кудись.