Богдан Мостіпан - Молот Чудовиськ: Кіготь Темряви, Богдан Мостіпан

— У такому разі, нам, напевно, не слід спізнюватися... А то нас... Жорстоко покарають, — усміхнувся ратник.

— Вірно підмічено, брате мій, — усміхнувся другий.

— Ти чув? — запитав Джилліан, озирнувшись на Реніфата. — У темного ордена зараз відбувається засідання в головній залі... Нам треба обов’язково туди потрапити.

— Угу, чув, — відповів Реніфат. — Давай почекаємо поки вони підуть, і підемо туди.

Через деякий час очікувань і розмов обидва ратники попрямували до головної зали, на засідання темного ордена. Кімнати цитаделі, в одній з яких перебували наші мисливці, слугували казармою для лицарів темного ордена. Зараз вони були порожні, оскільки практично всі члени ордена поспішали на засідання в головному залі.

Дочекавшись слушного моменту, Джилліан і Реніфат акуратно покинули одну з кімнат казарми, тихо закривши її за собою. Вони пройшли в кінець коридору, і відчинили двері, що ведуть у велику кімнату, яка слугувала гостьовою для попереднього хазяїна. Нині в ній збиралися члени ордену за великим столом, щоб перекусити, погрітися біля каміна й вшанувати свого владику - Любомора, ну і неодмінно прочитати молитву перед трапезою.

Коли наші браві шпигуни потрапили до вітальні, камін ще горів, на великому столі, розташованому посеред кімнати, стояли порожні тарілки, а біля однієї зі стін лежала масивна обладунка темного ордену, викувана з чорного заліза, яка погрожувала одним своїм виглядом. Ось вже точно не хотілося б зіткнутися з лицарем, закутим у подібні обладунки.

— Очевидно, вони тут відпочивали, і зовсім недавно, — сказав Реніфат, — добре, що ми не застали їх... Інакше нам зараз довелося б тяжко.

— Це точно! — сказав Джилліан. — Бачив ті обладунки біля стіни? Хотів би я їх на собі приміряти.

— Зараз точно не час для цього, — сказав Реніфат. — Підемо, гадаю, засідання ось-ось почнеться.

Мисливці пройшли в кінець гостьового залу, і вийшли через двері, опинившись у черговому великому коридорі. Вони пройшли через нього, опинившись у великій церемоніальній залі. Вона воістину вражала своєю красою. З боків залу були численні статуї з білого мармуру у вигляді лицарів у шоломах, озброєних мечем і щитом, які стояли нерухомо, вселяючи трепет одним лише своїм виглядом.

У самому залі було розташовано близько десятка рядів із лавок, висічених із дорогого дерева. На них уже сиділи десятки членів ордена, одягнених у темні мантії з медальйоном на шиї у вигляді похмурої булави. На стелі залу красувалися дорогі люстри. Словом, уся обстановка в цитаделі була наповнена розкішшю.

По той бік залу вже стояли лідери культу Любомора — безпосередньо сам Ренольд. Він був чоловіком років сорока, з чорною недовгою бородою, короткою зачіскою, чорними, як сама пустка, очима. Одягнений він був у темну візерунчасту мантію. Його погляд був суворий і проникливий, своїм виглядом він викликав повагу як у соратників, так і у ворогів.

Крім Ренольда, там також перебував могутній некромант Немеріус. На вигляд йому було за п’ятдесят, він був сивим, з довгою бородою, з каре зеленими очима і зморшками на лобі. Він був могутнім і шанованим некромантом у лавах ордену. Його сила була настільки високою, що одним лише помахом своєї палиці та прочитаним заклинанням він міг запросто спопелити свого ворога, перетворивши його на жменьку попелу. Або ж закатувати його так, щоб недруг його вив і стогнав від болю цілу вічність. Словом, мало хто хотів перейти йому дорогу. Таких людей було небагато, і більша частина з них були або мертві, або поповнили лави ордену у вигляді вурдулаків після смерті. Одягнений він був у чорний балахон з капюшоном. На його старезній руці виднівся зелений перстень, що видавав у ньому знатну й поважну особу. Стоячи перед десятками вірних слуг владики Любомора, Немеріус міцно впирався у свою дерев’яну палицю, моторошно посміхаючись, немов кат перед стратою чергової жертви.

Крім Немеріуса і Ренольда, з ними стояв ще один шановний член ордену — Брауден, лицар, закутий у чорні обладунки, який практично ніколи з ними не розлучався. Він був чоловіком років сорока п’яти, з каштановим волоссям, короткою бородою та рівною поставою. Він був високого зросту, стоячи поряд з іншими лідерами культу, і пильно дивлячись на численних членів ордену. В ордені він був запеклим солдатом, який чітко виконував будь-які накази: чи то вбити когось, закопати живцем, або випатрати — все це для нього не становило особливих труднощів і не викликало жодних моральних докорів сумління.

До моменту появи мисливців, вже майже всі члени ордена зібралися на засіданні. Мисливці негайно, проте дуже обережно підкралися повз членів ордену, зачаївшись біля однієї зі статуй, і чекаючи початку засідання.

Чекали всі лише одного. Того, лише від ходи якого здригалася земля. Того, від вигляду якого люди впадали в жах — не те що прості селяни, а й досвідчені воїни, запримітивши його, кидалися навтьоки...

За мить він уже був у залі. Його звали Мортібор. Він був темним лицарем, який вірою і правдою служив Богові чуми і розбрату — Любомору — у вигляді його ката. В народі його прозивали по-різному. Одне з його прізвиськ було — Тихий вітер смерті. Називали його так, бо його наближення ніколи не можна було передбачити, вгадати, лише за тихим вітром і мертвою тишею навколо можна було здогадатися, що Мортібор близько.

Він був жорстоким і холоднокровним. Ніщо на шляху не зупиняло його — ні лицарі, ні воїни, ні навіть армія. Він розрубував своїм довгим мечем кожного, хто мав сміливість піти проти нього. Проходячи крізь села, сповнені життям і побутом, він залишав по собі лише смерті й руйнацію, безвихідь і відчай.

Творив він це зло лише тому, що такою була воля його владики — Любомора. І лише йому справді підкорявся він, лише йому, і нікому більше.

Закутий він був у щільний панцир із чорного заліза. Броня його була викувана кращими ковалями темного ордену близько кількох століть тому. Загалом, у лавах темного ордена він користувався повагою і вселяв страх. Багато членів ордена боялися не те що навіть заговорити з ним, а навіть неправильно подивитися в його бік. І неспроста.