Віталій - Ліс, що ховає секрети , Віталій

— То їх було щонайменше двоє, — закінчила Ковальчук. — Один тримав, інший вів.

Сліди обірвалися біля невеликої галявини, зарослої папороттю. Посеред неї лежав Юхим. Без свідомості, але живий — його груди повільно піднімалися. Його руки були розкинуті, а права долоня закривавлена. Громов присів поруч, обережно оглядаючи. На руці, глибоко в шкірі, був вирізаний знак — коршун, грубий, але чіткий, із розпростертими крилами. Кров ще не встигла згорнутися.

— Боже… — прошепотів Петро Петрович, перехрестившись. — Вони його…

Ковальчук швидко перевірила пульс.

— Живий, — сказала вона. — Але втратив багато крові. Треба нести його до села.

Громов обережно обшукав кишені Юхима. У старій куртці, пошарпаній і пахнучій тютюном, він знайшов зіжмаканий клаптик паперу. На ньому, грубим почерком, було написано: «Не лізьте, а то буде гірше».

— Попередження, — сказав Громов, передаючи записку Ковальчук. — Вони знають, що ми не зупинимося.

Ковальчук стисла губи, читаючи.

— Це не просто попередження, — сказала вона. — Це виклик. Вони хочуть, щоб ми боялися.

Петро Петрович присів біля Юхима, обережно піднімаючи його голову.

— Юхиме Івановичу, — тихо покликав він. — Ви мене чуєте?

Старий застогнав, але очі не розплющив. Його обличчя було блідим, губи посиніли. Громов дістав аптечку, перев’язав рану на руці, щоб зупинити кров. Підкріплення прибуло за півгодини — двоє слідчих із носилками й медик. Юхима обережно перенесли до уазика й відвезли до місцевої амбулаторії, де єдиний фельдшер, тітка Оля, почала надавати першу допомогу.

У дільниці настрій був похмурим. Юхима стабілізували, але він залишався без свідомості. Знак коршуна на його руці й записка лягли на стіл поруч із амулетом і записною книжкою Вовка. Ковальчук викликала експертів із Києва, щоб зняти відбитки пальців із записки й перевірити їх у базі. Громов стояв біля дошки, де вони прикріпили всі докази: карту з позначками, фотографії місця перестрілки, малюнок коршуна з книжки Вовка.

— Відбитки, — сказала Ковальчук, повертаючись із рацією. — Є два набори. Один — Юхима. Інший… невідомий. У базі такого немає.

— Тобто це не Вовк, — сказав Громов. — І не хтось із відомих злочинців. Але хтось із Охоронців.

Петро Петрович сидів, тримаючи голову руками.

— Вони покарали його, — пробурмотів він. — Юхим заговорив із нами. І вони це знали. Як? Хтось доніс?

— Або стежили, — сказала Ковальчук. — У Заліссі кожен крок помітний. Якщо Охоронці серед місцевих, вони знали, що ми ходили до Юхима.

Громов узяв записку, розглядаючи її. Почерк був грубим, нерівним, але літери чіткі. «Не лізьте, а то буде гірше». Слова звучали як погроза, але в них було щось більше — впевненість. Охоронці не боялися. Вони діяли відкрито, залишаючи знаки, попередження. Це було не просто злочином. Це був ритуал.

— Вони хочуть, щоб ми зупинилися, — сказав Громов. — Але ми не можемо. Юхим — п’ятий зниклий. І єдиний, кого ми знайшли. Поки що.

— Якщо він заговорить, — додав Петро Петрович, — він може знати, хто це зробив. Або бачив їх.

— Якщо він виживе, — тихо сказала Ковальчук. — Рана глибока. І він старий. Тітка Оля робить, що може, але…

Вона не закінчила. Усі знали, що амбулаторія в Заліссі — не лікарня. Найближча була за 50 кілометрів, і дорога туди була пеклом навіть для уазика.

— Ми перевіримо всіх, хто живе біля Лісу, — сказала Ковальчук. — І тих, хто часто туди ходить. Лісоруби, мисливці, травники. І ще… — Вона кивнула на карту. — Ці позначки. Одна з них була біля глушилки. Інші можуть вести до їхніх сховок. Або до зниклих.

Громов узяв карту, розглядаючи позначки. Вони були хаотичними, але одна, біля старого яру, привернула його увагу. Яр був глибоко в Лісі, місце, куди місцеві рідко ходили. Юхима знайшли неподалік. Збіг?

— Завтра йдемо туди, — сказав він. — Але цього разу з групою. І з собаками. Якщо там щось є, ми знайдемо.

Петро Петрович хмикнув, але без гумору.

— Собаки в Лісі? — сказав він. — Вони там гавкати перестануть. Ліс не любить чужих.

— Тоді ми змусимо його заговорити, — відповів Громов. — Або принаймні тих, хто в ньому ховається.

Ніч у Заліссі була темною, без зірок. Ліс стояв, як завжди, мовчазний і невблаганний. У дільниці буржуйка гуділа, кидаючи тіні на стіни. Громов не міг заснути, його думки крутилися навколо Юхима, знаку коршуна, записки. Охоронці Лісу діяли відкрито, але водночас невловимо. Вони залишали сліди, але ці сліди вели в нікуди. Або в Ліс.

Петро Петрович сидів за столом, тримаючи горнятко з чаєм. Його очі були червоними від втоми.

— Знаєте, майоре, — сказав він тихо. — Я все життя тут. І ніколи не думав, що Залісся може бути таким… чужим. Ніби Ліс вирішив, що ми йому вороги.

— Не Ліс, — відповів Громов. — Люди. Хтось із них. І ми їх знайдемо.

Ковальчук, яка допізна писала звіт, підняла голову.

— Якщо Юхим прийде до тями, ми дізнаємося більше, — сказала вона. — Але я боюся, що це тільки початок. Охоронці не зупиняться. І якщо вони залишили попередження, то наступного разу…