Віталій - Ліс, що ховає секрети , Віталій

Розділ 18

Залісся прокидалося в напрузі. Другий день після допитів минув у гнітючій тиші, яку порушували лише шепіт вітру та далекі звуки Лісу. Туман, що зазвичай стелився вранці, цього разу не розсіявся навіть до обіду, і село здавалося затиснутим у сірих обіймах. Дільниця була єдиним осередком активності: слідчі гуділи, як бджоли, обробляючи зібрані дані, а Ковальчук із Громовим і Петром Петровичем намагалися розібратися в хаотичних позначках на карті, знайденій у рюкзаку Вовка. Амулет коршуна лежав на столі, його грубі лінії ніби насміхалися над їхньою безпорадністю. Час спливав — тиждень і два дні до дедлайну, а зниклі — Василь, Галина, Микола, Федір Іванович — залишалися привидами, розчиненими в Лісі.

Громов стояв біля вікна, дивлячись на вулицю, де кілька місцевих поспішно проходили повз, уникаючи погляду. Мовчання Залісся дратувало його, але слова діда Юхима про Охоронців Лісу, які можуть бути сусідами, не давали спокою. Хтось у селі знав більше. Хтось приховував правду. Але хто?

— Ми щось пропускаємо, — пробурмотів він, повертаючись до столу, де Петро Петрович переглядав список жителів. — Юхим заговорив. І це єдине, що ми маємо. Якщо Охоронці серед місцевих, вони знають, що ми наближаємося.

— Або вже діють, — додав Петро Петрович, його голос був хрипким від недоспаних ночей. — Я вчора бачив, як сусіди шепотілися біля крамниці. Щойно я підійшов — замовкли. Як у дитинстві, коли хтось із хлопців знав, що я побачу, як вони курять за сараєм.

Ковальчук, яка сиділа за столом із планшетом, підняла очі.

— Місцеві бояться, — сказала вона. — Але страх — це не тільки про Ліс. Вони бояться один одного. Юхим сказав, що Охоронці можуть бути серед них. Якщо це правда, то хтось із них стежить за нами. І за ним.

— Треба ще раз із ним поговорити, — запропонував Громов. — Він знав про легенду. Може, згадає ще щось. Імена, місця, будь-що.

Петро Петрович кивнув, але його обличчя потемніло.

— Юхим старий, але не дурний. Якщо він заговорив учора, то міг налякати когось. Або… — Він не закінчив, але всі зрозуміли, що він мав на увазі.

— Тоді йдемо до нього. Зараз, — сказала Ковальчук, підводячись. — Якщо він знає більше, ми не можемо чекати.

Хата діда Юхима стояла на околиці, ближче до Лісу, ніж будь-яка інша. Її похилений дах і старі віконниці виглядали так, ніби час зупинився тут ще за царя. Купа дров біля ґанку була недоторканою, а димар, який учора курився, тепер був холодним. Це одразу насторожило Громова. У Заліссі, де опалювали буржуйками, відсутність диму означала, що хтось або вийшов, або… щось пішло не так.

Петро Петрович постукав у двері. Тиша. Він постукав ще раз, гучніше.

— Юхиме Івановичу! — гукнув він. — Це ми, з дільниці!

Жодної відповіді. Тільки вітер прошумів у кронах Лісу, що темнів за хатою.

Ковальчук обійшла будинок, заглядаючи у вікна. Скло було тьмяним від пилу, але всередині нічого не ворушилося.

— Порожньо, — сказала вона, повертаючись. — Двері не замкнені. Заходимо?

Громов кивнув, дістаючи пістолет. Петро Петрович зробив те саме, хоча його рука ледь помітно тремтіла. Вони обережно відчинили двері. Всередині пахло старим деревом, тютюном і чимось кислим, ніби давно не провітрювали. Хата була маленькою: одна кімната, піч, стіл, старе ліжко з вицвілою ковдрою. На столі стояла миска з недоїденою картоплею і ніж, яким Юхим чистив її вчора. Але самого Юхима не було.

— Він не пішов би, не замкнувши двері, — тихо сказав Петро Петрович. — У Заліссі так не роблять.

Громов оглянув кімнату. Ніяких слідів боротьби. Ліжко незастелене, але це могло бути звичкою старого. На підлозі біля печі лежала перекинута табуретка, але це могло бути випадковістю. Чи ні?

— Перевірте подвір’я, — сказала Ковальчук, виходячи надвір. — І сарай. Якщо він пішов у Ліс, то недалеко.

Вони обійшли хату. Сарай, маленький і напіврозвалений, був порожнім, якщо не враховувати старої коси й кількох мішків із картоплею. На городі, зарослому бур’янами, нічого незвичайного. Але Громов помітив сліди — ледь помітні відбитки чобіт, що вели від хати до межі Лісу. Свіжі, не старші за ніч.

— Він пішов туди, — сказав Громов, показуючи на сліди. — Або його повели.

Петро Петрович зблід.

— Якщо Охоронці дізналися, що він із нами говорив… — почав він, але не закінчив.

— Треба йти за слідами, — сказала Ковальчук. — Але не самі. Я викликаю групу.

Вона дістала рацію, але сигнал був слабким — Ліс, хоч і без глушилки, все ще чинив опір. Після кількох спроб вона зв’язалася зі слідчими в дільниці й викликала підкріплення. Але чекати не стали. Часу було обмаль, а Юхим, якщо він ще живий, міг бути в небезпеці.

Сліди вели в Ліс, вузькою стежкою, що звивалася між старими дубами й соснами. Повітря тут було важким, насиченим запахом хвої й вологої землі. Сонце ледве пробивалося крізь крона, і кожен крок супроводжувався хрустом гілок. Громов ішов попереду, тримаючи пістолет напоготові. Петро Петрович тримався поруч, його мисливський ніж висів на поясі, а Ковальчук замикала групу, уважно оглядаючи дерева.

— Він не міг далеко піти, — сказав Петро Петрович, його голос тремтів. — Юхим старий, ноги слабкі. Якщо його тягнули…

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍