Марія Семенівна Галина - Автохтони

сюди приїхали? Їдьте, га? Ми вже тут самі якось розберемося!

– Авжеж, – погодився він, – певна річ.

* * *

– А я саме збирався телефонувати. Звідки ви знали, що я тут?

Потертий опель Валека був по вуха забризканий брудом. Куди це Валек їздив, що так зашмарувався?

– Усі ходять своїми шляхами, – філософськи сказав Валек.

– Що, знову на цвинтар?

Повз мокрих тритонів, що нудилися у порожніх фонтанах, повз мокрого Франтика на чолі групи наїжачених туристів, повз людей у мокрих комбінезонах, що звантажували відра, повні блідих мокрих квітів. Занадто багато квітів…

– Ні, – з певним жалем відповів Валек, – це у місті. Ну ось, тут роздруківка, подивіться поки.

– Я подивлюся потім. А якщо коротко?

– Коротко? Заможна родина. Батько-адвокат, ну й він теж вступає на факультет права. Пристає до соціалістів. Щоправда, ненадовго. Переїздить до Кракова, вступає до військової академії. У чині майора дуже ефективно придушує повстання націонал-патріотів. Стає комендантом міста. Першу війну завершує в чині полковника. У другу – координує дії місцевого підпілля. Заарештований НКВС. Інтернований. Пропав безвісти. Так, знаний масон. Найвищий ступінь посвячення. Теософ, учень Блаватської.

– Добрий голос?

– Авжеж, вірно. Навіть якийсь час співав в опері, за студентства. Ось, виходимо.

Він неохоче вибрався з теплого нутра автівки.

– Тут він народився. Класицизм, друга половина дев’ятнадцятого століття. З архітектурної точки зору нічого особливого. Дошку нещодавно повісили.

– Він дійсно був настільки гарний собою?

– Еге ж. Там є світлини, я вам приніс. Білява, гм, бестія. З породи переможців. Але в якийсь момент, гм, втратив талан.

– Із цього місця докладніше, будь ласка.

– Гаразд. Тоді у машину. А то крапає з даху. Так от, початок Другої світової він зустрічає полковником. І точнісінько за день до капітуляції Варшави, у тридцять дев’ятому, Руммель підписує наказ про створення бойової підпільної організації. З одним центром у Варшаві, а другим – тут, у нас. І як ви гадаєте, хто очолює місцевий центр? Так от, наказ було підписано 27 вересня, а 28 вересня в тому самому монастирі Сакрекерок НКВС знаходить схованку з картотекою й архівом польської контррозвідки. Далі – зрозуміло. Арешти, вербування… Дуже, гм, вдало для них вийшло, як на вашу думку?

– Гадаєте, був зрадник? Невже Костжевський?

– Що ви! Він був хороброю людиною, блискучий військовий. Він якраз зумів врятувати організацію. Ціною великих втрат, але зумів. Але зрадник, безумовно, був. А далі відбувається от що. Група Костжевського готує декілька терористичних актів, і ви розумієте, майже всі ці акти провалюються. Починаються арешти. Спочатку беруть Нахмансона, ну, чоловіка Валевської, ви знаєте, потім Ковача. Й ось що цікаво – інструкції, вірніше, орієнтування Костжевський отримує з Варшави, через якогось Андрича, і ось цей Андрич передає наказ до збройного виступу. А разом з тим повідомляє, що Варшава наполегливо радить спровокувати показовий погром.

– Що?

– Погром. Показовий. Щоб вичавити євреїв з міста. Щоб вони пішли разом із совєтами. Костжевському це видається настільки дивним, що він вирішує сам, напряму, зв’язатися з Варшавським центром, намагається перетнути кордон і потрапляє до НКВС. Далі ще цікавіше – його звільнюють.

– Не може бути!

– Звільнюють, і він знову починає формувати підпілля. Росіяни йдуть, приходять німці, і він б’ється вже проти німців.

– А потім?

– Потім сліди його губляться. Тоді було багато… безіменних героїв.

– А цей… Андрич? Це прізвище? Прізвисько?

– Прізвище. Зенон Андрич. Однокашник Костжевського, навчався на одному з ним факультеті, але недовго, рік чи два.

– Масон?

– Далися вам ці масони! Не знаю, може, й масон.

– І, звісно, слід його теж втрачено.

– Втрачено, – погодився Валек. – Хочете, щоб я порозвідував щодо цього Андрича? Якомога докладніше?

– Так, – сказав він, – це було б непогано. І ось, повертаю із вдячністю.

– Допомогла?

– Ні. Але все одно дякую.

– Вони вам усі навіщо потрібні? – Валек, акуратно перегнувшись через спинку, поклав Ковача на задньому сидінні. – Я так і не зрозумів.

– Вони були учасниками однієї старої постановки. Я йду за театральною програмкою, Костжевський там співав партію вершника Луція.

– Що, Андрич теж?

– Не знаю, там в однієї людини було багато псевдонімів.

– Куди тепер? – спитав Валек. – До «Синьої пляшки»?

Він поглянув на годинник.

– Так, мабуть. Перепрошую.

Телефон ворухнувся у нагрудній кишені, немов звірятко у сховку.

– Ви нас обдурили.

– Усі знають мій номер, – сказав він сухо. – Цікаво, звідки? Я вам жодного разу не збрехав. Я ж говорив, я купив ці ноти на тандиті.

– Ви за це відповісте, – зловісно сказали у слухавці.

– Із задоволенням. Зустрінемося, кави поп’ємо. Я в цей час зазвичай ходжу до «Синьої пляшки»…

– Я обідаю лише у «Зеленому псі».

– Добре. Я буду за п’ять хвилин. Як вас упізнати?

– Я сам вас упізнаю, – суворо сказав телефон.

Він обернувся до Валека:

– До «Синьої пляшки» не треба. Треба до «Зеленого пса». Знаєте, де це?

– Звісно. – Валек кивнув сам до себе. – Практично поряд. Зараз під’їдемо. Вивіску он там бачите? Це він.

– Я так і думав, що поряд. Там хоч годують?

– Там пристойно годують. Тільки не замовляйте свинячі реберця.

– Не буду. Дякую. Це за Андрича. Авансом.

– Може, нічого й не вийде дізнатися, – із сумнівом сказав Валек. – Фігура темна.

– Ну, тоді просто за клопіт.

Увійшовши, він зрозумів, чому меломан вибрав саме «Зеленого пса». Тут не було музики. Жодної. Відвідувачі по кутах говорили пошепки.

Зараз той, хто запрошувально поплескував рукою по столу, був без цього свого капелюха. Акуратно розчесане на проділ волосся щільно прилягало до черепа.

Він відсунув стільця й сів навпроти. Напевно, друзі меломана сидять за сусідніми столиками, підстраховуючи.

– Я можу замовити?

– Можете, – стримано сказав меломан, – але свинячі реберця не раджу.

– Дякую, я вже в курсі.

Він погортав меню і попросив відбивну. І каву з коньяком.

– Вам доведеться сказати, де вона. – Меломан підніс до очей виделку і меланхолічно роздивлявся зуб’я. – Ми рішуче налаштовані це з’ясувати.

– Я сказав правду. Можете мене обшукати. Звісно, теоретично я міг її сховати десь у «Піонері».

– Там теж немає.

– Авжеж, ви вже! Як я відразу не здогадався!

Напевне хтось із них видав себе за електрика. Або інспектора водоканалу. Або пожежної охорони. Може, й справді там служить.

– Можливо, ви її ховаєте в банківській комірці. Чи у довірених людей. Ми могли б вибити у вас зізнання.

– Закатувати мене? Навіть не намагайтеся. В мене глибоке прикриття. Увесь Інтерпол стане на мій захист.

– Не клейте дурня, – з відразою сказав меломан.

Принесли відбивну з величезною кількістю складного гарніру, про який він не прохав, і запотілий кухоль темного пива.

– Я не замовляв пиво.

– Це бонус. Сьогодні акція.

Він знизав плечима й