Марія Семенівна Галина - Автохтони

– «Глибоке прикриття». Та не хочете – не ставте. – Він краєм ока бачив, що Марина із цікавістю прислухається до розмови, хоча робить вигляд, що читає любовний мотлох. – Знайду іншого. І до нього піде вся слава. «Іоланта»… що «Іоланта»? Я пропоную вам сенсацію!

– Яка сенсація? – Вітольд знову занервував. – Ніхто, буквально ніхто нічого не чув про таку постановку. Я питав. Ніхто. Нічого.

– Ну ось же Претор!

– Претор на схилі життя взагалі вистарів на розум. На сексуальному підґрунті схибився, до хлопчиків чіплявся. Врешті-решт його утрамбували до приватної клініки, там він і помер. До того ж… Він був глухий, як тетеря, ваш Претор. Він ще у десятих роках оглухнув. Узагалі не уявляю, що і як він міг ставити.

– Бетховен…

– Ви псих, – сказав Вітольд, – я вже зрозумів. Може, ви графоман? Може, ви самі написали цю, як її? У нас уже є один такий. Багатенький, сука. Сам пише, сам ставить, акторам платить, режисерові, декораторам. Навіть глядачам платить. Потім платить критикам за позитивні рецензії. Півміста годує. Шкода, не в нас, у драматичному. До речі, це ваше лібрето… сумне гівно, якщо чесно. «Іоланта» хоча б прикольна. А тут драйву немає. Нас критики засруть. Я перевіряв. Цей вершник Луцій… він там ніяк не міг бути. Він раніше встиг, ніж Петроній. У мене занотовано, ось, Нерон у нього віджимав бізнес, ну й він, щоб якось родину забезпечити, відписав майже все Неронові, й… І, до речі, ані до політики, ані до літератури не ліз. Все одно не допомогло.

– Еге ж, – погодився він, – це зазвичай не допомагає. Але ви все ж таки подумайте. Може вийти цікаво.

– Я сказав – ні. – Здавалося, Вітольд от-от почне схлипувати. – Що ви всі до мене причепилися, справді! Залиште мене у спокої!

– Ви ж самі мені зателефонували.

Вітольд мовчав і тільки часто-часто, як собака, дихав у слухавку. Потім ще пару разів переривчасто зітхнув і вимкнувся.

– А я думала, ви щодо взуттєвої галузі. – Марина забрала порожню тарілку і вкладені у дерматинову книжечку купюри. – У нас цілих дві взуттєвих фабрики. Добре взуття виробляють. І недороге. Справді. Але устаткування старе, весь час ламається. І наладчики…

– Я схожий на наладчика?

Вона присунула до нього дріб’язок, він присунув дріб’язок назад, наче вони грали в якусь гру.

– Ні. Слухайте, у вас на шиї подряпина, ось тут.

– Я знаю. Напевно, уві сні. Повернувся невдало.

– Помастить йодом хоча б. Дати вам йод?

Напевно, тут усім належить мати аптечку. Часті травми.

– Скажіть, а квіти тут де можна купити? Я маю на увазі рідкісні. Екзотичні.

– Як вийдете, ліворуч, – вона із розумінням посміхнулась, – і два квартали вгору. Буде така вуличка, вузенька. Там квітковий салон.

– Він коли відчиняється, не знаєте?

– Він і не зачиняється. Він цілодобовий.

– Цілодобовий? Навіщо? Я розумію, аптека…

– Адже комусь посеред ночі можуть знадобитися й квіти. Це ж краще, ніж якби ліки.

– Так, – погодився він, – авжеж.

* * *

– Скажіть, а у вас є така послуга – букет додому? Ввечері? Скажімо, після сьомої?

Яблучно-зелені нігті. Й зелене пасмо, що звисало на зелені очі. Дафна, яка не встигла остаточно перетворитися на дерево.

– Ми працюємо цілодобово.

Безпристрасне обличчя, злегка презирливе. Напевно, їх так спеціально навчають. Усюди привітність, а тут лінива напівдрімота лісової німфи, яка блукає посеред довгих зелених стеблин. У квіткарнях завжди трошки пахне тлінням. Може, тому що квіти тепер скоріше асоціюються з похороном, ніж зі святами?

– Троянди? Дюжину троянд? Плюс одна? Білих? Червоних?

Бліді пальці із зеленими нігтями нерухомо лежали на зелених стеблинах папороті, якою був декорований прилавок. Не Дафна, Офелія…

– Ні. Страстоцвіт, примула вечірня і вітекс священний. Це можна… такий букет?

Вона задумливо покусала нижню губу.

– Напевно. Це… мені здається, рідкісні квіти. У вашої дами витончений смак. Але я дізнаюся. Залиште телефон, я передзвоню вам, гаразд? Але я ще не знаю, скільки це коштуватиме. Бо їх немає в прейскуранті, розумієте?

– Байдуже. Я ось залишаю. Якщо вкладетеся, то й добре.

Вона знизала плечима.

«Гроші мене не хвилюють, – казав увесь її млосний, втомлений вигляд. – І взагалі, як ви мені всі набридли! Мужлаї, грубі людські самці, хіба можете ви чимось привабити мене, прозору німфу!»

Біля ґанку мокрий скуйовджений голуб із горловим туркотінням виходжував довкола гладенької, пір’їночка до пір’їночки, голубки.

* * *

– Не знаю такої. – Це був інший вахтер, мишуватий, із сірим, зачесаним назад волоссям, із сірим обличчям, бляклими сірими очима, у сірій куртці, й голос у нього був сірий, і життя в нього було сіре, якщо взагалі було.

– А ви позмінно працюєте?

– Як кому зручно, так і працюємо, – знуджено сказав вахтер.

– А ваш напарник? Такий, ну, дужий? Волосся зачесане через голомозину?

– Не знаю, – повторив вахтер.

– Але якось же ви міняєтеся?

– Я здаю Казіку. А кому Казік здає, я не знаю. А навіщо вам?

– Я у одній справі щодо спадщини, – сказав він ваговито. – Розшукую спадкоємців Ніни Корш.

– Не знаю такої, – повторив вахтер. – Були тут якісь Корші, але давно. Тримали прибутковий будинок на Дворецькій.

– Цих я знаю. Це не ті Корші.

У фойє двоє байдужих людей у комбінезонах знімали зі стін забрані у скло світлини оперних прим. Звільнені стіни здавалися непристойно голими, немов жіноче обличчя без косметики…

– Знову ви?

Артистичне обличчя Вітольда спотворила гримаса відрази.

– Ви мене переслідуєте? Навіщо? Навіщо ви мене переслідуєте?

Вітольд був у твідовому пальті з настовбурченим коміром і в чорному м’якому капелюсі. Довкола шиї обгорнуто довгий чорний шарф.

Щоб не дратувати вахтера, він відступив убік, і Вітольд протиснувся боком у фойє, війнувши на нього пахощами дорогого чоловічого одеколону.

– Я ж сказав, не буду це ставити! Я що, давав вам якісь надії? Щось обіцяв? – Вітольд нетерпляче розмотував шарф, наче той його душив. Обличчя у Вітольда було зверхнє й нещасне. – Не буду ставити цю вашу графоманію. Ясно? Не буду! – Вітольд похитав головою, немовби відганяючи муху, що сіла йому на носа.

– А мер переконливо обіцяв фінансувати проект…

– Та срав я на вашого мера, – сказав Вітольд і сам злякався.

– Це ви даремно. На мера не можна срати в жодному випадку, – суворо сказав він.

Вітольд мовчав. Обличчя у Вітольда було трагічне, скорботний рот випнувся підковою. Він поглянув на руку Вітольда, що розмотувала петлю шарфа. Рука дрібно тремтіла.

– Послухайте, – голос Вітольда звучав жалібно, – ви ж усе брешете. Нащо ви весь час брешете? Що вам від нас потрібно? Навіщо ви взагалі