Топ популярних книг за місяць!
Knigoed.Club » Сучасна проза » Автохтони 📚 - Українською

Марія Семенівна Галина - Автохтони

216
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку "Автохтони" автора Марія Семенівна Галина. Жанр книги: Сучасна проза.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 45 46 47 ... 75
Перейти на сторінку:
обережно відсьорбнув, щоб піна не перевалилася через край. Пиво було добрим.

– А в цій теці що? – спитав меломан.

– Біографія Костжевського.

Меломан швидко перебирав роздруковані сторінки.

– Навіщо вам Костжевський?

– Ну як же. Ви ж повинні знати. Якщо шукаєте партитуру. Вони там усі були. Валевська. Костжевський. Корш. Вертіго. Якийсь Фільтікус. Я дуже підозрюю, що теж псевдонім. Ну, не дуже пристойно для підлітка співати цього Гітона, батьки вдома можуть і вуха наскубти. А я саме займаюся групою «Діамантовий витязь». Я мистецтвознавець, розумієте? В мене грант канадський.

– А навіщо брехали, що у вас є партитура?

– А вам вона навіщо? Що в ній такого? Що взагалі у цій опері такого? Ну так, Валевська співала. Ну так, скандал. Ну, накидали вони шпанських мушок.

– Шпанських мушок? Ха-ха-ха! – Той, що сидів навпроти, відкинув акуратну голову й акуратно захихотів. – Шпанських мушок!!!

Він краєм ока бачив, як той, що сидіть за столиком зліва, спостерігає за ними в дзеркалі барної стійки. А той, що сидів за столиком справа, допив свою каву і тепер підманив офіціанта, щоб замовити ще.

– Ви читали біографію Ковача?

Він раптом виявив, що вже встиг зменшити наполовину свій біфштекс. Від нервів, певно.

– Читав. Багато фігур умовчання. І необґрунтованих припущень.

– Ковачу дійсно вдалося записати музику сфер. Не всю. Фрагмент. Ви, звісно, знаєте, що в організмі людини є приховані структури, які можна ініціювати.

– Авжеж, знаю, – сказав він, – хто ж цього не знає.

Його співрозмовник не вловив іронії.

– Ковач вважав, що найвищі сили спеціально залишили для людини цю лазівку, але ніхто поки що не зумів нею скористатися.

– Безсмертя? Всемогутність?

Усім їм потрібно або безсмертя, або всемогутність. Або те й інше одразу.

Меломан повернув до нього бліде обличчя зі страждальницькими очима.

– Не знаю! – вигукнув меломан, і два, ні, три таких самих блідих обличчя за сусідніми столиками обернулися до них. – Я не знаю! Коли б я знав! Що він отримав, чим за це заплатив… – Меломан глибоко зітхнув і опанував себе. – Відомо, що під час першого виконання своїх опусів на тему «музики сфер», – меломан говорив, прикривши блідими повіками очі, немовби читаючи з пам’яті, – Ковач зазнав щось на кшталт екстазу, із загостренням усіх почуттів, за яким настав напад, судячи з опису, епілептичний. Сам він не дуже зрозуміло описує цей стан як «кришталевий». Відтоді страждав на напади, які сприймав за одкровення. – Меломан розплющив очі.

– І, звісно, це й було одкровення. А під час цієї самої «Смерті Петронія» потай від виконавців і слухачів був програний фрагмент музики сфер.

– Саме так! – Меломан навіть схопив його за руку, в якій він тримав виделку з наколотим на неї шматочком біфштекса. – Саме так! Цей фрагмент було ніби як заховано! Приховано! Всередині партитури! І він підсунув його оркестрові. Й оркестр зіграв!

– І впав у змінений стан свідомості, – сказав він, обережно вивільняючи руку.

– Там усі впали в екстаз. Оркестр, виконавці. Публіка. Публіка теж. Не було ніяких шпанських мушок. Був захват, єднання, чудо спільності. Чиста тілесна реакція на переплетіння гармоній. Пам’ять про це передавалася від батька до сина. Від батька до сина. Коли все скінчилося, світ здався… таким бідним!

– Я зрозумів. Публіка не знала, в чому річ, але ж оркестранти зрозуміли. Ну звісно. Але з чого ви взяли, що партитура взагалі збереглася?

– Була версія, що Ковач поклав її до труни Валевської. Ми доклали деяких зусиль, щоб знайти її, але…

– Ми?

– Не особисто я, зрозуміло. Але так, ми. Шукачі.

– Ну, авжеж. Шукачі. Так, я чув, що Ковач поклав до труни якийсь рукопис. До речі, ви в курсі, є й інша версія. Ковача заарештували до цього пострілу в театрі.

– Ніхто не знає напевне, що сталося з Ковачем. Дуже суперечлива інформація. Одна-єдина біографія, й та… Ми намагалися зв’язатися з автором. Уточнити деякі моменти.

– У сенсі, ви, Шукачі? Ви ж самі ще тоді навіть не народилися.

– Так. Ми, Шукачі. Так от. Автора віднайти не вийшло. Не було такої людини.

– У цьому, – сказав він, – я й не сумнівався. – Він допив пиво і поставив порожній кухоль на стіл. – Це той самий Гітрев. О. Гітрев. Ви пробували прочитати його прізвище навспак?

* * *

– Боже милий! – приголомшено сказав Шукач. – Боже милий!

– Вам не здається, – спитав він чемно, – що це відкриває перед вами нові перспективи? Знаєте, я вже пообідав. Гарне місце, справді. Непогана кухня, великі порції, і недорого. Я можу йти? Ви, звісно, вільні стежити за мною і надалі. Ба навіть більше, я наполегливо рекомендую стежити за мною і надалі.

Він підвівся. Двоє, ні, троє за сусідніми столиками підвелися теж. Ага.

– Одне лише питання. Я вже зрозумів, що це не ви переслідували мене у музеї воскових фігур. А телефоном до «Піонера» дзвонили ви?

– Я взагалі не телефонував до «Піонера». Ніхто з наших не телефонував.

– Я так і подумав. Але хтось, теж надто захоплений музикою, – телефонував. Хотів поділитися своїми міркуваннями щодо природи музики. Досить банальними, якщо чесно. І теж не назвався.

Як раптово запали сутінки, втім, тут завжди так. Схоже, він запізнився до Вейнбаума. Шкода. Нічого, Вейнбаум напевне буде в Юзефа. Він кинув купюру на стіл, кивнув напружено застиглим у різних кутах зали меломанам, натягнув куртку і вийшов. Зараз вони теж кинуться вдягатися й вибіжать за ним слідом, і будуть його, як це кажуть, вести… На здоров’я. Незавадні диваки. Напевне в музеї воскових фігур був хтось із них, просто посоромився зізнатися решті у своїй ганебній втечі. Скільки ж учора знадобилося їм відваги, щоб пограбувати його!

– Добродію, ви, схоже, нудьгуєте!

Котелок, підвиті вусики, картате пальто, тростинка. Екскурсоводи надокучливіші за повій.

– Але ж усього один візит до катакомб, і ваш дух піднесеться! У нас просто чудові катакомби! Там, до речі, розташована найстаріша пивниця міста. Я просто бачу з вашого обличчя…

– Франтик, – сказав він душевно, – відвали.

– Тоді до аптеки, – сказав безжурний Франтик. – Ось вона, поряд! Індивідуальний тур, га? Найстаріша аптека міста, просто, можна сказати, наша гордість. Музей аптекарської справи, а заразом…

– Франтик, – повторив він, – йди до дупи.

– Ну, якщо ви так ставите питання, – ображено сказав Франтик.

Він повернувся і пішов далі, піднімаючи на ходу капюшон, щоб заслонитися від вітру, що летів йому в спину разом із прощальним криком Франтика:

– Валеку, виходить, можна, а мені ні? Так? А Валек ваш, між іншим…

Далі він уже не почув, позаяк ще один порив вітру штовхнув його в спину. Вітер же уніс слова Франтика…

На розі, поряд із

1 ... 45 46 47 ... 75
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Автохтони», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Автохтони"