Віккі - Східна троянда. Таємниці королівство, Віккі

Потім сумний Дем’ян замовив квиток через інтернет на літак до Афін, а звідти мав летіти на острів Санторіні. Він почав збирати речі, сподіваючись, що зможе допомогти своєму старшому братові Яннісу, який потрапив у неприємності, і підтримати батьків грошима, щоб визволити його. Йому було важко залишати це село, людей, яких він лікував і до яких прив’язався, особливо до Еміне. Але він вірив, що вирішить усі сімейні проблеми і відразу ж після повернення вони зіграють весілля.

Тим часом Іліанна сказала своїй дочці, що сьогодні Дем’ян їде. Усмішка одразу зникла з обличчя Еміне – вона так звикла до його присутності. Іліанна спробувала заспокоїти її, нагадуючи, що два тижні промайнуть швидко.

Раптом у кімнату зайшов Дем’ян із великим рюкзаком у руках. Іліанна побажала йому щасливої дороги, попросила передати вітання його батькам і вручила пакет із гостинцями. Дем’ян щиро подякував, і Іліанна залишила закоханих наодинці.

Дем’ян подивився на сумний вираз обличчя Еміне й тихо сказав:

— Я обіцяю повернутися якнайшвидше. Буду писати тобі в телеграмі, коли буде можливість… Обіцяю, що приїду і відразу одружуся з тобою.

Еміне ледь усміхнулася і відповіла:

— Я буду чекати… Бережи себе і свою сім’ю.

Дем’ян тепло подивився на неї:

— І ти бережи себе, Еміне.

Він хотів доторкнутися до її ніжного обличчя, але стримався. Рішуче розвернувся і пішов, навіть не оглянувшись.

Еміне провела його поглядом і, коли він зник за горизонтом, не стримала сліз. Їй здавалося, що частина її серця пішла разом із ним…

Пройшов тиждень відтоді, як Дем’ян поїхав із Кіпру до свого рідного острова Санторіні, щоб допомогти своїй родині. Еміне залишилася в селі, де життя текло своїм спокійним руслом, але її думки постійно кружляли навколо нього. Вона сиділа біля вікна, тримаючи в руках телефон. У цьому селі інтернет з’являвся рідко, і лише кілька днів тому вона змогла отримати повідомлення від Дем’яна.

Затамувавши подих, Еміне відкрила його повідомлення й почала читати. Його слова були сповнені любові, наче лист кавалера до своєї дами:  

"Еміне, моя кохана.  
Я навіть не знаю, як почати... Тут час пливе так повільно, що здається, наче минув рік без тебе. Як би я хотів бути поруч із тобою, бачити твої прекрасні очі, чути твій голос. Але не хвилюйся: мого старшого брата Янніса незабаром звільнять, адже він виявився невинним.  

Моя сім’я постійно питає про тебе. Вони з нетерпінням чекають на зустріч із тобою та планують приїхати зі мною. Я обіцяю повернутися дуже скоро, і як тільки це станеться — ми одружимося.  

Завжди твій, Дем’ян."

Закінчивши читати, Еміне ледь помітно усміхнулася. Її серце наповнилося надією. Його слова нагадали їй, що він обов’язково повернеться не лише до неї, але й привезе із собою свою родину. Вона дивилася крізь вікно, дозволяючи цій думці огорнути її теплом і вірою у їхнє майбутнє.

Тем часом самовдоволений Хасан ходив по оливковій плантації, спостерігаючи за робітниками. Він не міг перестати думати про Еміне – як сильно він хотів заволодіти нею силою.

Раптом йому зателефонував чоловік і повідомив, що дізнався подробиці про Дем'яна та його родину. З лиховісною усмішкою Хасан подякував йому та одразу вирішив негайно знайти Мустафу, батька Еміне.

Перед тим, як піти, він навмисно штовхнув старого робітника, який збирав оливки. Бідолашний чоловік упав, а плоди розсипалися по землі. Він почав збирати їх, пробурмотівши собі під ніс:

— У цієї людини ні совісті, ні честі.

Тим часом Хасан прямував до грецького кафе, де зазвичай любив сидіти Мустафа. У маленькому селі всі знали одне одного, тож він швидко розпитав відвідувачів, де знайти чоловіка. Йому вказали на столик у кутку, і Хасан одразу помітив Мустафу, який жваво розмовляв із Василісом.

Підійшовши до них, Хасан без запрошення сів за стіл, закинув ногу на ногу та сказав:

— Добрий день.

Василіс глянув на нього з неприхованою зневагою і відповів:

— Добрий день, юначе. Хто ти? Ми раніше тебе не бачили в нашому селі. Розкажи нам про себе.

Хасан впевнено почав розповідати:

— Мене звати Хасан, я син багатого чоловіка Турана Челик, який володіє цілою плантацією оливок. Ми продаємо їх по всій країні.

Василіс скептично звів брови:

— І чому ж ми ніколи тебе тут не бачили?

— Я нещодавно приїхав із міста, вирішив допомогти батькові з бізнесом. Уся ця земля – наша спадщина. Одній людині важко справлятися, а я – єдиний син у сім’ї, — Хасан говорив впевнено, наче хотів справити враження.

Мустафа спокійно кивнув:

— Що ж, така твоя доля…

Хасан примружив очі та, нахилившись ближче до Мустафи, сказав із самовдоволеною усмішкою:

— Я хочу отримати твою дочку.

Мустафа здивовано перепитав:

— Мою дочку?

Хасан кивнув.

Неподалік стояв Антоніс, який якраз збирався обслуговувати відвідувачів. Почувши слова Хасана, він одразу втрутився, грубо кинувши:

— Ти що твориш?! Ти ніколи не отримаєш Еміне! Вона заручена з моїм братом Дем’яном! Як тобі не соромно?

До розмови долучився й Василіс, підтримуючи Антоніса:

— Антоніс має рацію! Ти розумієш, про що взагалі питаєш? Ми лише тиждень тому сватали Еміне, вона заручена з Дем’яном!

Хасан ігнорував їхні слова, продовжуючи дивитися прямо на Мустафу:

— Я не почув вашої відповіді.

Антоніса це розлютило, він уже хотів схопити Хасана за комір, але Василіс його зупинив. Той, насупившись, продовжив:

— Схоже, ти не розумієш, що тобі кажуть. Вона вже заручена.

Мустафа твердо відповів:

— Василіс має рацію. Я віддав свою дочку Дем’яну.

Хасан, із самовдоволеною усмішкою, звернувся до Мустафи:  
— Не може бути... А чому ніхто в селі не знає, що Еміне заручена з Дем’яном?  

Мустафа, зберігаючи спокій, відповів:  
— Це поки що неофіційно. Ми чекаємо, коли Дем’ян повернеться з рідного Санторіні, і тоді проведемо церемонію.