Олег Криштопа - Герої (не)війни

в Дебальцевому, там магазини працювали, лікарня, школи, таксисти їздили — саме місто. Спокійно. А заперли нас в то Нікішине — гражданських майже нема, чоловік 20 лишилося. Ми тримали одну вуличку. З одного боку хат шість лишилося. З другого — вісім. Заїзд в село і до перехрестя — це наші позиції. А дальше — сепаратисти, бойовики.

Обживалися прямо в покинутих будинках. Особливих труднощів це не становило — раніше тут уже жили добровольці з батальйону «Київська Русь». Заміна підрозділів на позиціях була майже як в хокеї — півгодини на все про все. І щойно добробатівці поїхали, як почалася війна: з того боку почали стріляти. З автоматів.

— Ми в перші дні стріляли в усі боки — не були навчені. Це вже потім з’явилося — спочатку послухати, придивитися, звідки летить над головою, і вже в той бік стріляти.

Коля згадує, що найбільше гинули саме в перший день служби на новому місці.

— Це найгірше, коли приїжджаєш на нову позицію. Ще не знаєш, куди дивитися, де краще пригнутися, де перебігти, звідки й куди. Спочатку був такий Андрій. Щось не можу його знайти в «Книзі пам’яті» (інтернет-сторінка, яка відстежує усіх вбитих на війні). Були поранені й привозили нових на підкріплення. Важко вдесятьох. І приїхав Андрій. І в перший же день отримав поранення. Його евакуювали, але потім помер у Кам’янці, здається.

У листопаді — знову новоприбулі. І саме їх поранили під час звичайної операції встановлення «розтяжок».

— І один з наших бувалих повів їх вперед по вулиці розтяжки ставити. І напоролися на пулємьотчика. Скосив їх. Годину ми не могли ніяк вибити цього пулємьотчика. Вони лежали прямо на вулиці. Один, як виявилося, знайшов дріт алюмінєвий і зробив собі джгут такий саморобний.

Колі важко про це говорити. З новенькими ще не встигли познайомитися. Ніхто не ризикнув життям, щоб витягти їх з-під обстрілу. І вони просто годину стікали кров’ю.

— Ми його на руках принесли. В’язали довго. Він був ще при свідомості, але вже білів, синів…

Першого звали В’ячеслав Кірічек. Народився 1971-го в Ірпені. Залишилася мати і 17-річна донька. Мабуть, розлучений. «Героям слава!» Чи що там кажуть у подібних випадках?

Інший — Сергій Долгіх, з Тернопільщини, 1980-го року народження. Мати, дружина, донька:

— Ногу роздробило, руку. А потім перевертаємо його, а там ще в районі нирок поранення. І медик каже: «Ой, це вже, напевно, все». Приїхало БМП, погрузили ми їх, відправили, а потім виявилося, що за ним не приїхала швидка… Це те, що я чув… Таке…

Уже після зустрічі Коля надсилає короткі згадки про кожного із загиблих у «Книзі пам’яті». Кожен нагороджений орденом. За мужність. Третього ступеня.

У Нікішиному Коля був два місяці. Ротація. І знову загиблі.

— Попали хлопці з п’ятнашки під обстріл. Почули бойовики звук моторів, а це їх завжди активізувало.

Проти Нового року — коротка відпустка. Шпиталь — лікувати простуджені на холоді інтимні місця — і, не дочекавшись Нового року, 28 грудня, назад — під Дебальцеве. Уже на нову позицію — шахта Єнакіївська, поруч із селом Новоорлівка.

— Новоорловка — це тоже окрема історія. Село біля шахти Єнакіївської. Наш взвод стояв два кілометри звідти. То буквально невеличке село: одна довга вулиця і ще рядом трошки коротша дорога. І там, як вважалось, сама халявна позиція, тому що там куча гражданських, тишина. Добробати стояли там якісь, чуть не водку там хлібали. А потім — хлоп! — у кінці січня, оце от після здачі аеропорту, то були двадцяті числа, приїжджають до нас і туда, в Новоорловку, по черзі (спочатку до нас, потім до них) якісь парламентьори. Біла «Нива», вийшли два тєла: «Давайте вашого главного». Наш главний, канешна, не ви­йшов, послав когось, Віталік пішов, закарпатець. І кажуть, що в Кіровське заїхала рота спецназу «Путін_ру». І ще: «Вас через два дня будуть унічтожать. І у вас є три варіанта: ілі ви просто уходітє, ілі ми імітіруєм бой, і ви уходитє, ілі ми вас тут унічтажаєм всіх, равняєм з зємльой». Тіпа вони, парламентьори, — мєсні. А там руські приїхали, «Путін_ру», крутий спецназ. Їм не хочеться, але просили передати. Наш ротний так нічого і не відповів.

Парламентарів послали на… назад. Ні з чим. «Ротний проморозився», — каже Коля. Ситуація здавалася не так страшною, як комічною. Але обіцяний штурм таки відбувся. Хоча перед тим парламентарі з’явилися знову.

— Приїхали опять ці парламентьори з оголошенням. Усім гражданським двоє суток на збори. Бо через двоє суток тут буде війна у вашому селі. Всі виїхали, може, чоловік десять лишилося в селі. Виїхали на сепарську сторону. І реально зайшла дуже така потужна група. Десь три чи чотири доби був штурм — капець. І танчиками заїхали туда, і артилерія лупила, і «градами» сипали по тій Новоорловці. Ну, капець…

Голова кругом ішла — з трьох сторін треба було наблюдати. І через нас летіло, і по нас… Там я перший раз попав під «град». Хрещення «градом». Пішов через дорогу на сусідню позицію супчику поїсти. Сарай, хлопці зварили суп. Думаю, зараз поїм гаряченького. І тут — гу-гу-гу! Як були, так і полягали. Це жесть, канєшно. Відгуркотіло, минуло 30 секунд, повилізали — і тут знову. З ревом. Один контужений тільки — дуже повезло…

А потім почався обіцяний штурм. Бій не припинявся чотири доби. Ледве встигали перезаряджати автомати і кулемети. Відстань бою — витягнута рука.

— От четверо суток там таке творилося, капець. Просто капець. Просто лізли. Буквально дійшов до паркана, зламав штахетину, — це розказував мені «Філософ», такий позивний, Олег звати, а «Філософ», бо він любить поговорити заумно, — сховався за хатою, просто собі стояв. Там не було укріплень — хати й позиції. Сепар ламає штахетину, заглядає, а «Філософ» пре три чи чотири одиночки: тух-тух-тух! Сепар падає, стогне. Хлопці ще туда дві гранати кинули, та й він затих. Уже до такого доходило, вже прямо п’ять метрів до нього. Та й таке.

У самому селі російська армія (очевидно, ішлося саме про регулярні частини РФ) залишила десять загиблих.

— І ще там коло села валялись ті, що вони не позбирали. Всьо, більше в Новоорловку вони не потикались. Але регулярно туди прилітали то артилерія, то АГС. Постоянно.

На цій позиції стояли до 16 лютого. До так званого Дебальцівського «котла». Попри постійні обстріли, був, звісно, і вільний час. Кожен розпоряджався ним по-своєму.

— Я читав книжки. «Анну Карєніну» почав, в отпуску закінчив. Хтось куховарив…

У лютому РФ почала штурм Дебальцівського виступу. У тому, що це регулярна армія РФ, Коля вже не сумнівався:

— Вони дуже грамотно все робили. Колони їздили. Ми могли б щось корєктірувати, але туман, ніч. Просто чули ляскіт цієї «гусянки». Танкові двигуни. Перед нами було місто Кіровське. Нормальне таке жиле місто. То вони його напакували — там і танки, і «гради» звідти, і артилерія. Гражданські, заправка працювала, ввечері світло у висот­ках. А ввечері з-за цих висоток — «гради». Нормальна така війна. 15-го оце перемир’я. Команда: «Збирайтеся виїжджати!» — потім відбій.

Протягом цілої ночі 12 лютого 2015-го у Мінську тривали переговори між Путіним (РФ), Порошенком (Україна), Олландом (Франція) і Меркель (Німеччина). Напередодні було масоване порушення крихкого перемир’я й обстріли Росією мирних міст — Маріуполя, Артемівська, Краматорська, автобуса під Волновахою. Десятки загиблих. Тероризм у чистому вигляді.

«Він грає брудно, проти правил», — хтось із операторів зловив розмову Порошенка з господарем мирних переговорів Лукашенком. «Я знаю», — коротко відповів