Олег Криштопа - Герої (не)війни

У цей момент в очах Лілі з’являються сльози. Сашко відривається від іграшок і дивиться на маму. Вона швидко себе опановує.

— Живу двома такими, я би сказала, напрямками, цілями. Перше — син, а друге — пам’ять про Сергія. Бо, знаєте, в нас сім’я була дуже гарна, дуже любили одне одного. Малий — він копія тата. Через те хочеться оставити такий слід про нього для сина, для батьків, і щоби решта не забувала. Дуже багато зроблено, щоб пам’ять про нього лишилася. Ви це можете побачити по сторінці у Фейс­буці. Музеї, турніри, вечір пам’яті героя. То не просто так, не просто так це все далося. Дуже багато клопотань зібраних подано. Бо так виходить, що в нашій державі, коли почують про того чи іншого справді героя, то не завжди це швидко буває і не завжди це взагалі буває. Плюс різні турніри проходили у нас вдома, в нього в батьків. Про нього куточок зробили в музеї військово-історичному.

Якось в нас було, що ми вулицю перейменовували. І друзі запропонували перейменувати вулицю Радянська — це центральна, на якій він жив, виріс. Ну, хіба він не заслужив? І був момент, коли ми попросили допомогу побратимів. Вони зібрались, приїхали. Вони і так багато разів до нього приїжджали. Прямо на сесії виступили, кажуть: «Як це так? Наш побратим, канешно, ми підтримаємо». Вони молодці, на всі заходи приїжджали, на два турніри пам’яті. І на вечір пам’яті приїхали і вручили ще нагрудний знак бійця 25-го батальйону і три нагороди. Три нагороди, посмертно, за служіння українському народу, народному руху, велике серце і за жертовність…

Вони дуже його, я ж вам кажу…

А ще такий випадок вам розкажу. В соцмережах, ВКонтакті, наша сторінка, Сєрьожина. І десь новина проскочила з Дебальцевого. І жінка одна з Дебальцевого добавила собі на стіну запис про хлопців, які загинули, 25 чоловік у Дебальцевому. І її чоловік також. І я написала, що, може, ви знали щось про них. І в нас почалася переписка з ними. Вони не то що знали, вони навіть пам’ятають, як його проводжали в останню путь. Вони помнять, що позиція була біля їхнього будинку недалеко. І дітки їхні бігали, солдати їм мед давали, цукерки, шеврони. А вони, у свою чергу, помагали їм, прали форму, ще щось. Коли переїжджали вже звідти, — у них дітки 8, 4 і 3 роки — то Сєрьожа з хлопцями помагали їх вивозить з-під обстрілів. Був такий період, Сєрьожа казав, що вони мирних вивозили. Але коли він уже загинув, вони були у таборі переселенців у Дніпропетровську. Коли вони дзвонили родичам 7 жовтня (а чого запомнили 7 жовтня, бо чийсь був день народження тоді) і коли говорили по телефону, то покидали телефони, думали, що це обстріли. А потом вспомнили, що це не обстріли, то проводжали в останню путь Сергія. Оце мені писали таке. Як мама Сєрьожина читала, вона плакала.

Поки Ліля розповідає, Саша встиг замурзатися морозивом. Вона переривається, щоб дістати серветку і витерти сина. Я позираю на годинник — уже десята вечора, ми проговорили більше двох годин. Час прощатися. Питаю: «Чи потрібно підвезти?» Ліля відмовляється. Усе сама. Сергій мав рацію — вона впорається.

Указом президента Сергію Цимбалу присвоєно звання Героя України.

  Коля Волков

Одного літнього вечора, повернувшись додому, він побачив у дверях папірець. З’явитися до військкомату, терміново. Офіційно це навіть не можна вважати повісткою — ніхто її не вручив в руки, не було розписки. Тож міг не йти. А якщо й пішов, то вже у військкоматі ще була можливість — і серйозна — уникнути армії як мінімум з двох підстав. У нього не було жодного військового досвіду, навіть військової кафедри — це раз. Крім того, в його особовій справі кілька діагнозів з висновком: «Непридатний до військової служби у мирний час». «Час не мирний, — спробували б йому заперечити. — У країні війна». Та невже? Ніякої війни, лише антитерористична операція. Словом, за бажання він міг би цілком спокійно пересидіти за тисячу кілометрів від лінії фронту і навіть не відчувати докорів сумління. Як, врешті, зробили тисячі інших. Але він пішов. Офіційно — мобілізований, практично — доброволець.

Драматизму цій історії додає те, що його батько — глава російської общини Івано-Франківська. Невеликої, але доволі активної. Як і всі подібні общини Західної України, ця скаржиться на утиски за мовною ознакою, регулярно збирається у православній церкві Московського патріархату, покладає квіти до пам’ятників полеглих у Другій світовій війні.

Під час двох годин оповідей про військові будні й пригоди Коля кілька разів згадує про батька. Батько зринає у найдраматичніших місцях — наприклад, коли син разом із невеликим підрозділом опинився у повністю залишеному Дебальцевому. Я ж протягом цих двох годин цю, вочевидь, дражливу тему оминаю. Нарешті, коли я вже вимикаю диктофон, Коля просить його знову увімкнути і обов’язково додати:

— Мені тут багато закидають, що от твій тато такий-­сякий. Він за Росію. То я хочу сказати, що мій тато виховав мене як громадянина України. Коли був 1989 рік, на установчому з’їзді Руху за перебудову він казав, що «мои двое сыновей должны служить в украинской армии, не должны быть оккупантами, стрелять в протестующих». І так сталося, що це було пророче для нашої сім’ї. Якщо будеш згадувати, що в мене така родина, батько — громадський діяч, то скажи це обов’язково.

Хоча, коли Колі прийшла повістка, родина реагувала трохи стриманіше:

— Мама істерила. А тато: «Плоха, плоха, ну, харашо, ідеш — іди». Та й всьо. Ходили з мамою до церкви, ну, ми віруюча родина. Вони оцю от лампадку отак запалили, і вона цілодобово горить у церкві, і там молебень за здравіє. Дзвонив усім, кому міг, аби молилися, особливо коли під Дебальцевим ми були, у дні виходу. Та й по всьому.

Дружина розставляє на стіл чай і печиво, якого ми практично не торкнемося. Коля обіймає її:

— От вона чекала. Дзвонив їй практично щодня, а коли вона розуміла, що ситуація безпечніша, то норма збільшилася до двох дзвінків на добу.

Обоє сміються. Хоча 2014-го і на початку 2015-го їм, мабуть, було не до сміху. Повістка прийшла наприкінці липня, на початку серпня Коля опинився в частині 128-ї бригади у Мукачевому, а наприкінці місяця — у Сватовому Луганської області.

— Таке коротке було навчання? — питаю я.

— Та в мене ще нормально. Неповний місяць. А були люди, що попадали в учєбку і 15 серпня і так само з нами виїжджали. Але яка то учєбка? Разів п’ять стріляли. Ну як… Щоб привикли слухом, про прицільну стрільбу не йшлося. РПГ побачили — і то добре. Ми ж піхота, а не якась десантура.

Місяць простояли в Луганській області, біля Станиці Луганської. Минув тиждень після вторгнення регулярних військ РФ. Крім Іловайська, значні частини з’явилися і на Луганщині. Фронт сипався. Командування боялося прориву через кордон і північніше Луганська із заходом у тил. Утім, у вересні після Мінська-1 ситуація трохи заспокоїлася. Кількість обстрілів зменшилася, загроза нового вторгнення розвіялася. І вже на початку жовтня частину Колі переводять у нову гарячу точку — під Дебальцеве. Село Нікішине.

Коля розповідає про це спокійно. Урешті, сьогодні вже можна бути спокійним. На початку жовтня 2014-го Нікішине в українських ЗМІ називали не інакше як «Сталінград». Крайня точка Дебальцівського виступу, село, практично поділене навпіл між Україною і Росією.

— Поки ми були