Очерет - Історії Дикої Півночі, Очерет

 - Я знаю, що ти можеш допомогти, - Мелф підійшов ближче. - Я читав про Обряд Життя…

 - Чужинець багато знає про Гірський Народ. Хоч сам і не живе за його звичаями… Але хай чужинець скаже: чому Вороняче Око має допомагати йому?

 - Я зроблю все, що ти попросиш. Я знаю, ви не ведете справ з жителями низин, але вони багато чого могли б дати вам. Їжа, продукти… зброя.

 - Гірському народу нічого не потрібно від жителів долин. Клану Айягатта нічого не потрібно від жителів долин - гори дають йому все необхідне. Зброя чужинців не цікавить Гірський Народ - йому досить своєї, зробленої руками майстрів Гірського Народу. І Воронячому Оку теж нічого не потрібно від жителів долин.

Він знову затягнувся люлькою.

 - Чужинець не має чим зацікавити Вороняче Око.

І тоді Мелф Уілкінс, син Лейфа Похмурого, вільний стрілець, опора та надія своєї родини, незламний і цілеспрямований чоловік, для якого не існувало перепон в його житті, зробив те, чого не робив ніколи й ні перед ким.

Він опустився на коліна.

 - Грейфе… Я знаю про ваші правила та звичаї. Життя для вас священне. А зараз та, яку я кохаю, через дурний збіг обставин може своє життя втратити. І тоді - я не знаю, як далі жити вже мені. Вона все для мене, Грейфе. Благаю. Допоможи, - самотня сльоза стікала по цого щоці. - Не дай їй згаснути.

Шаман уважно дивився на свого співрозмовника. Хоч, здавалось, і не повинен був нічого бачити.

 - Чужинець має підвестися. Чужинець ніколи й ні перед ким не має ставати навколішки. Цим він ганьбить Гірський Народ, кров якого все ж таки тече в його жилах.

Мелф підвівся.

 - Чужинець може повертатися. Забирати своїх родичів, що чекають на нього в лісі, і вертатися з ними додому. Коли зійдуть сніги - нехай чужинець приходить знову. З собою хай він бере свою людську жінку. Вороняче Око відправить посланця, який покаже безпечний шлях через гори. Тим шляхом, яким чужинець пройшов цього разу, йти небезпечно. Чужинець дивом вижив, наступного разу доля не зглянеться.

 - І що, навіть нічого натомість не попросиш? - здивовано спитав Уілкінс.

 - Гірському Народу не потрібні дарунки чужинців. Клану Айягатта не потрібні дарунки чужинців. Воронячому Оку не потрібні дарунки чужинців. Вороняче Око допоможе просто так.

* * *

Минуло три місяці.

Двоє вершників прямували до лісу, час від часу оглядаючись на гори, що лишились позаду. Цього разу їм показали шлях, яким можна було дістатися верхи до самого кінця. Туди й назад.

Аніта знову виглядала майже як раніше. Про її хворобу нагадувало лише дещо змарніле обличчя - але то минеться: маючи можливість правильно харчуватися, дихати свіжим повітрям та вправну доньку-цілительку - це взагалі не проблема.

Вона навіть в сідлі вже трималась сама - спочатку, вирушаючи в гори, вони їхали на одному коні, Мелф віз її перед собою в сідлі, притримуючи.

 - Аж не віриться, що він не взяв ніякої плати за зцілення, - пробурмотів Уілкінс-старший.

 - Знаєш… - задумливо промовила Аніта. - Здається, дещо він таки взяв в якості плати. Я відчуваю, що моє джерело… зменшилось. А воно й так великим не було… - вона скрушно похитала головою. - Я вже ніколи не зіграю соло на флейті, як колись.

 - Кохана, ти чудово граєш без всякої магії, - заспокоїв її Мелф. - І я люблю тебе не за твої магічні здібності. Я просто люблю тебе такою, як ти є.

 - А я - тебе…