Очерет - Історії Дикої Півночі, Очерет

 - Діду, може нам таки варто піти з тобою? - стривожено запитав Рейф. - Ще два стволи не будуть зайвими.

 - Там, куди я йду, стволи не допоможуть, - похитав головою Уілкінс-старший. - Ба більше, я лишу вам свою гвинтівку. Вона лише буде мені зайвим тягарем. З собою візьму тільки “грифон”, про всяк випадок  - хтозна, що може зустрітися в горах. Будьте обережні, розбийте табір подалі в лісі. Північні узгір’я - небезпечне місцина, тут можуть стрітись рейдери, браконьєри або навіть Пожирачі.

 - З Пожирачами якось дамо раду, - Клайф виразно похлопав рукою по прикладу “Сопілки”. - Я на цьому знаюсь. Та й з усіма іншими, раптом що, розберемось… Бережи себе, батьку. І - успіху тобі.

 - Успіх мені не знадобиться, - посміхнувся Мелф. - Я планую повернутись.

Він по черзі обійняв обох своїх нащадків і покрокував у бік гір. Пішки - там, куди він збирався вирушити, кінь не пройде.

* * *

Перелізши через чималий валун, Мелф став на ноги та оглянувся довкола.

Дорога непевними гірськими стежками зайняла в нього цілих п’ять днів. За цей час йому кілька разів доводилось відбиватися від місцевої нечисті, двічі він мало не зірвався у прірву, а одного разу його накрило лавиною, і тоді він не інакше як дивом урятувався.

І ось, нарешті, шлях був завершений. Він був на плато, де знаходилось поселення клану Айягатта - одного з племен гірських ельфів.

На зорі освоєння Пригір’я деякі клани - переважно молоді, нещодавно засновані - спустилися з гір і приєднались до поселенців. Але старі клани, не зраджуючи звичаям, лишились жити у своїх вігвамах, високо в горах.

Вони майже не мали справ з жителями долин, а ті, в свою чергу, не чіпали їх - високогір’я не цікавило ані Гірський Альянс, ані поселенців. До того ж, майже ніхто не знав, де знаходяться поселення Гірського Народу.

Майже ніхто, та дехто все ж знав.

Аби дістати необхідну інформацію, Мелфу та Келдару довелось витратити чимало часу, грошей та переговорити з безліччю вельми сумнівних типів. Паралельно Уілкінсу довелося вгамовувати деяких ще більш сумнівних та надто цікавих суб’єктів, які були впевнені, що у гори він зібрався на пошуки скарбів, а в таких справах, як то кажуть, Творець заповідав ділитися. Двох навіть довелося вгамувати назавжди і радикально - у револьверному герці. Одразу проти обох. Легше, ніж пустушку в немовляти відібрати…

 - Стій, чужинцю! - гірський ельф, одягнений в шкури, виріс немов з-під землі. Він був озброєний чималеньким луком, з вже покладеною на тятиву стрілою. - Ти хто такий і як сюди потрапив?

 - Я Мелф Уілкінс, син Лейфа Похмурого з клану Тейхота. Я прийшов шукати мудрості вашого шамана.

 - Хаха! - сміх вартового був хрипким, наче в курця зі стажем. - Чужинець… З чужинським прізвищем… Вдягнений як чужинець та з чужинською зброєю. Прийшов до нашого шамана і чомусь впевнений, що його приймуть. А про Лейфа Похмурого ти б краще взагалі не згадував, - він натягнув лук, і тепер стріла дивилась Мелфу просто в чоло. - Він мало того що з клану відступників, то ще й ступив на криву стежку. І часом не нехтував грабувати і вбивати своїх. Забирайся, чужинцю. Інакше помреш.

 - А встигнеш вистрілити? - Мелф демонстративно пограв пальцями біля кобури.

 - Ти правда думаєш, що я тут один? Мої брати сидять у засідці і вже давно тримають тебе на прицілі. Ти навіть не встигнеш торкнутися своєї бахкалки.

Раптом на плече вартового сів ворон і щось хрипко прокаркав. На обличчі ельфа відобразилось непідробне здивування.

 - Ти або надзвичайно везучий, чужинець, або я чогось про тебе не знаю… Шаман бажає тебе бачити.

Він опустив лук.

 - За моєю спиною в кущах прихована стежка. Нею піднімешся нагору - там вхід у селище. Дальній вігвам, з опудалом птаха на даху. Там живе Грейф Вороняче Око - шаман нашого клану. Та не здумай швендяти селищем! Інакше застрелимо, і шаман не допоможе. Зброю лиши тут. У житлі Гірського Народу іграшкам долинників робити ніц.

 - Дивись, не здумай поцупити, - Мелф зняв пояс та кинув його до ніг співрозмовника.

 - Ах-ха-ха! Гірському Народу не потрібна чужинська зброя…

* * *

У житлі шамана було… як у житлі шамана. Темно, димно й похмуро. Якби не невеличке вогнище, що горіло по центру, Мелф би й не розгледів господаря. Той сидів біля вогню, закутаний майже з головою у шкури, курив люльку та дивився на прибульця білими немигаючими очима.

Грейф Вороняче Око був сліпим.

 - Вітаю тебе, Грейфе, - Уілкінс-старший підійшов до вогню. - Я…

 - Чужинець не має даремно витрачати слова. Вороняче Око знає, хто такий чужинець і для чого він прийшов до оселі Гірського Народу.

Він глибоко затягнувся люлькою.

 - Вороняче Око знає все. Вітер розповів йому про долю відступника Лейфа Похмурого. Води гірської річки - повідали про його зв’язок із жінкою з далекого селища та про дитину, що народилась від цього союзу. Перелітні птахи оповіли про війну далеко на півдні, за морем. Весняні хмари розказали про жінку, що покинула батьківський дім, рятуючись від тієї війни. Звірі з долин повідали звірям, що живуть у горах, а ті передали Воронячому Оку, що сталось далі, коли ці двоє зустрілися.

 - Чому ти говориш про себе в третій особі? - запитав Мелф.

 - Чужинця не має хвилювати, чому Вороняче Око говорить про себе в третій особі.

 - Що ж, - зітхнув Уілкінс. - Коли вже ти все знаєш, то й про моє горе тобі відомо.

 - Воронячому Оку відомо про горе чужинця. Чужинець мав думати головою, коли брав собі за дружину людську жінку.

 - Я й думав головою! Вона чарівниця! Маги живуть довше за простих смертних!

 - Але не розрахувала своїх сил, і тепер життя бере своє. Вороняче Око знає про людських магів, та й про магів взагалі. Вороняче Око знає про їхні негаразди.