Тетяна Пахомова - Карпатське танго

мене справжнім відкриттям латиноамериканців і їхніх звичаїв. Хоча сюжети фільмів були смішні й по-дитячому наївні, та цілком виправдані для країн із великою кількістю неписьменного люду. Я старанно ворушив губами, повторюючи кумедні фрази:

– Я кохаю Педро… Мої почуття до нього сильніші, ніж тайфун… Він для мене як сонце…

– А ти сказала йому про це?.. А що буде, як дізнається Родріґес?..

– Я не можу сказати Педро про своє кохання. Родріґес не дізнається… Я довіряю цей секрет тільки тобі й Санті…

Нестриманість Санти на язик розкручувала сюжет іще на десять серій. Додавалися й інші щирі та брехливі персонажі, які розмотували клубок подій далі… Фільми були прості й життєві. У них діти від народження носили в собі таку неймовірну таємницю появи на світ, що інколи навіть їхні матусі важко виходили з абсолютної амнезії, здивовано споглядаючи вже дорослих нащадків. Зло було прогнозованим, добро завжди перемагало – і старші глядачі, і втричі більша молода аудиторія вчилися на помилках Санти, Педро, Родріґеса, раділи чужому щастю й більш упевнено шукали власне. Рецепти його теж були прості: шиття, майстрування, кулінарія завжди розгорталися в перспективний бізнес, як і здобута прихильність якоїсь багатої людини. Мені подобалися ці серіали. У них ніхто не змушував персонажів помирати заради ідей чи вірити в ще щось, окрім вічних людських ідеалів. Буде добре тобі – буде добре й державі.

Під час невеликих перерв я працював «коником» для Мейбелін: садовив її собі на плечі. Мала пришпорювала мене товстенькими ніжками й захоплено верещала, учепившись руками в моє волосся. «Коник» мчав невеликим подвір’ям навколо пекарні, будинку й розлогого дерева, викликаючи радість глядачів: Кларіс, Ізабель і великого червоного папуги. Я спинявся, відхекувався й театрально видавав у бік Ізабель завчену фразу:

– Я кохаю тебе, Ізабель… Мої почуття до тебе сильніші, ніж тайфун. Ти для мене як сонце…

Мала пирскала від сміху, потішалися й жінки. Здивований червоний ара смішно крутив головою, намагаючись розгледіти мене зусібіч. Сеньйор Томас викочував із пекарні возик із розфасованими в коробки ароматними булочками. Хлопці мали везти їх до міста.

– Може, я піду з ними? – пропонував хоч якусь допомогу.

– Ні, Андреу, у жодному разі. Ти лікар. І маєш ним залишатися. Ти обрана людина, що має робити велику справу. Колись давно я прийшов додому до священика. Він був зайнятий прибиранням хліва. Я все розумію: і те, що він теж людина, і те, що заробітки в нього маленькі, але я не зміг більше ходити до нього ні на проповідь, ні на сповідь. От, – здвигнув плечима сеньйор Томас, – сам не знаю, чому так. Тож, пане лікар, ваше призначення вище, аніж булочки. Кожен має займатися тим, що в нього виходить найкраще.

Ну що ж, кесарю кесареве – розумна й проста істина. Та я повинен не тільки займатися тим, що можу робити найкраще. Я маю стати найкращим у своєму найкращому. Знову час для схованих у кишенях аркушиків: дістаю, перечитую й запам’ятовую. Ходжу по оселі й уголос повторюю. Мейбелін із цікавістю спостерігає за мною.

Мова, знання й наполегливість залишать мене тут. Стоматологія не потребувала великого словникового запасу: я лікував переважно те, що бачив. А от лікар загальної медицини має і запитувати, і говорити, ще й утішати. На інше нема чого й сподіватися.

Та-а-ак… Знову час до телевізора. Марія Кончіта Алонсо – кумир мільйонів іспаномовних глядачів. Чорнява невисока співачка хрипким голосом якось натужно співає-вигукує про життя, сповнене кохання й пристрастей. Пісня штовхає до повторення її енергійних рухів. Разом із Мейбелін танцюємо й повторюємо за Алонсо приспів. Ось і новий серіал розпочинається. Моя маленька подруга засинає, згорнувшись калачиком на канапі. А я й далі тихо повторюю за акторами їхні репліки. З кожним днем мій запас слів зростає.

У когось зі своїх клієнтів сеньйор Томас знайшов надзвичайно цінну для мене річ – іспансько-польський словник. Невідомо, як він опинився тут, на краю світу, та ми з ним – майже земляки. Записую іспанські слова й запам’ятовую, запам’ятовую… У суботу ввечері вдвох із сеньйором Томасом ідемо в місцевий паб. Тут дуже гамірно. Усі чоловіки вітаються один з одним, наче не бачилися цілу вічність. Це місце – зона їхньої особистої свободи й підтвердження власної успішності. Ми беремо по одному коктейлю й пляшку кока-коли. Маленька доза алкоголю навіть не відчувається, та й вона зайва: по телебаченню розпочинається футбол між збірними Мексики й Сальвадору. Усі притихають і зосереджено цмулять свої напої й кока-колу. Мені подобаються бойовий дух і наполегливість сальвадорців. Вирішую вболівати за них.

– А вони молодці! А ви за кого, сеньйоре Томас?

Хоча спитав я, здається, тихо, та чомусь чоловіки з-за найближчих столиків обернулися й підозріло дивляться на мене. Сеньйор Томас спокійно відповідає:

– Так, Андреу, мексиканці – молодці… Вони ще себе покажуть, надеруть дупи цим задавакам. Скуштуй кока-колу, синку.

Чоловіки втрачають інтерес до мене й починають цілим пабом відчайдушно вболівати за мексиканців. Мексиканці виграли! Справжня фієста для розкутих чоловіків: обійми, рукостискання й поплескування по спинах, нові порції коктейлів. Близько дванадцятої ночі повертаємося притихлими вуличками додому.

– Гарно було сьогодні, – вдихаю насичене пахощами навколишніх тропічних лісів нічне повітря.

– Так, Андреу, – погоджується сеньйор Томас. – Я давно мрію про те, щоб мої хлопці подорослішали і я ходив би з ними до пабу. Та тепер Бог дав мені тебе, і це добре, – поплескав мене по плечу. – До речі, без образ. Якщо ти хочеш стати своїм у цій країні, ніколи не хвали сальвадорців, особливо під час футболу. А ще краще – ніколи не хвали ні Сальвадор, ні сальвадорців.

– Чому, сеньйоре Томас? – стишено запитую в чоловіка.

– Уяви собі, що до тебе додому нишком прийшли люди. Вони бідні, добре поводяться, тобі їх шкода, і ти думаєш: «А чого? Нехай живуть, вистачить і їм, і мені». Та натомість вони починають насміхатися й обзивати тебе. От що б ти зробив?

– Та вигнав би їх, звісно, – намагаюся зрозуміти Томаса.

– От і ми всі про те саме… У Сальвадорі майже стільки люду, скільки й у нас, але землі там значно менше. От вони потроху і почали перетинати кордон із Гондурасом й займати тихцем наш землі, будувати будинки, влаштовувати бізнес. Ми не мали нічого проти, хоча й тут земель для плантацій не надто багато. А що, християни ж, як і ми, говорять по-іспанськи. Ми допомагали і людям, і сусідній країні вижити в цьому світі. Усі добре