Тетяна Пахомова - Карпатське танго

знали це й у Сальвадорі. Та замість вдячності гондурасцям вони відповіли злом. Та ти, напевно, чув про оту знамениту п’ятиденну футбольну війну? Весь світ тоді сміявся з неї…

– Ні, не чув, таке я б точно запам’ятав…

– Там, крім назви, зовсім нема нічого смішного. Наша збірна з футболу в шістдесят дев’ятому поїхала до Сальвадору й виграла в їхньої національної команди. Сальвадорські вболівальники страшенно побили й облаяли наших – їх гнали вулицями, як скажених псів… Кожен сальвадорець – від дорослого до дитини – вважав за потрібне наздогнати гондурасця й плюнути в нього. Дні нашої помсти були страшними. Уся країна повстала проти нечуваного приниження. Тоді бути вихідцем із Сальвадору означало смертний вирок для всієї родини: палали їхні магазини, будинки, людей витягували надвір і або вбивали, або кидали напризволяще напівживими. Понад дві тисячі вбитих… Фермери кидали свої стада, плантації й лісами тікали до Сальвадору. Довго ще в наших околицях блукали покинуті корови… Але ми змусили невдячних сусідів поважати себе.

Мовчу й довго перетравлюю почуте. Чомусь згадую Україну. Гм… А молодці-таки гондурасці…

Клініка «Ескуелья» розташована в центрі Сан-Феліпе. Звичний лікарняний запах і хоч трохи прохолоди в товстих кам’яних мурах. Іспанці таки добре розуміються на будівництві. Тут є кілька відділень. У кожному з них ми проходитимемо інтернатуру під пильним наглядом досвідчених фахівців. Дев’ять місяців тут і шість – у столиці. Поважний директор клініки неквапно проводить мене до першого пункту призначення – відділення травматології й хірургії.

– Ось, сеньйор Андреу Зайчук, ваша царина на найближчі три місяці. Бажаю вам успіху в навчанні. Головне – нікому не зашкодити. – Його погляд крізь товсті скельця окулярів видається схвильованим. – Хоча ваша інтернатура не буде оплачуватися, та це може стати перепусткою на посаду лікаря. – Помовчав трішки й додав: – Або не стати…

Яке вже «не стати»?! Мости спалено. Я зможу. Дружина, малюк… Останні тридцять доларів – це тільки «стати». Львівський медичний, я ж твій випускник – зможу…

Сеньйор Антоніо Куесто – мій новий шеф. Флегматично розглядає мої документи й нарешті запитує:

– А де є оцей Радянський Союз?

– У Європі… і в Азії…

– А-а-а… Згадав. Це велика країна, закрита від усього світу. Далеко. Не дивуйся, хлопче, – таки помітив моє зчудування, – мені байдуже до всього світу. Справжнє життя – те, що навколо тебе. Ми всі дивимося на нього крізь фокус власних проблем і мало цікавимося політикою. Хоча, напевно, так є всюди.

– Сеньйоре Антоніо, – зазирнула до кабінету медсестра, – привели Хосе, автомобільного майстра. Ручка домкрата відскочила від колеса, ударила в обличчя.

Хосе закривавлений і не може говорити. Сеньйор Антоніо оглядає пацієнта й стурбовано мугикає.

– Що скажеш, молодий колего? – запитує в мене трохи згодом.

Упевнено відповідаю, як на іспиті:

– Попередній діагноз – подвійний перелом нижньої щелепи. Потрібно зробити рентген. А далі шинування, фіксація через гіпсування й лише рідка їжа через трубочку.

Сеньйор Антоніо схвально киває головою.

– Добре, Андреу. Тут загалом важкий перелом. Ці кості чи не найбільш робочі в організмі. Тож склади з ювелірною точністю, ти ж працював стоматологом. Дій.

Я вражений, наскільки тут краща апаратура: вона компактніша й функціональніша, аніж радянська. Американська інженерна думка пішла далеко… Ну, звісно, як тривають змагання за першість у космосі, то який може бути прогрес у радянській медицині. Згадую добрим словом практику з щелепно-лицьової хірургії й своїх строгих львівських викладачів. За півтори години Хосе скидається на єгипетську мумію, що прийшла до тями. Маленький отвір для годування, великі чорні очі й лоб виділяються на загіпсованій голові. Його дружина й троє дітей вдячно гладять мої руки й схвильовано дякують.

– Усе буде добре. Сеньйор Хосе два місяці зможе їсти лише суп, – заспокоюю родину.

Трохи згодом обережно зрізаю підірваний ніготь на великому пальці ноги в підлітка, обробляю й закриваю рану, прописую пігулки. Нігті на пальцях ніг ростуть удвічі повільніше, ніж на руках, – довго прийдеться зважати на болючий палець.

– У футбол краще грати в закритому взутті, – проводжаю хлопчину та його батьків до виходу.

Пацієнтів у мене багато. У Гондурасі більш ніж половина населення – молодь і діти. Це в старших думка йде попереду ніг і рук, а за молодими вона біжить навздогін. Молодість як молодість: активне пізнання себе й світу – переломи, вивихи, рани. Через місяць зі мною наввипередки вітаються всі, кого зустрічаю на вуличках Сан-Феліпе. Душно й волого, весь час відчуваю спрагу. Знаю, що від кока-коли схочу пити ще більше, та ніяк не можу стриматися. Колись майонез був для мене вершиною бажань, а тут, у Гондурасі, ароматний коричневий американський напій будить у мені капризну дитину. Добре, що коштує лише п’ять пенсів – майже нічого. Заходжу до бару.

– О, сеньйор Андреу! Яка честь для мене! – Власник бару дуже радий мене бачити. Він виходить з-за стійки й квапиться витерти й так чистий стіл. – Сідайте, прошу… Коктейль, кава й кока-кола за рахунок закладу.

– Дуже дякую… Як там нога вашого сина?

– Завдяки вам і Господу добре. У вас золоті руки, сеньйоре лікар.

Мені приємно це чути. Та кожна така похвала діє не як розслаблюючий коктейль, а як кінська доза гіркої кави: підсилює розуміння того, що я не маю права схибити. Ні-ко-ли… Ні перед пацієнтами, ні перед своєю сім’єю. Тут з обох боків на мене тисне психологічний закон Пігмаліона: великі очікування збільшують продуктивність. Я не маю права впасти в очах людей, що чекають від мене допомоги. І я мушу, якщо потрібно, зробити хоч подвійне сальто, але стати лікарем у цій країні. Це моя омріяна вершина самоствердження, а я альпініст, що веде за собою в одній зв’язці дружину й майбутніх дітей. Тут, у майже гірському Гондурасі, життя всіх теж нагадує гори: ти або на вершині суспільства, або в долині бідності. Проте на вершини тут виводять не блат, слухняність вівці чи ідеологія. Шлях увись вільний і залежить тільки від мене. Знання й уміння поважати людей стають найкращими моїми проводирями. Знання мови – найперший вияв поваги. Це як в одній родині дихати одним повітрям і їсти хліб з одного поля. Коли я почав добре говорити по-іспанськи, то відігнав те найперше, що перешкоджало мені стати тут своїм. Ці люди мені подобаються, і я щиро всміхаюся їм, а вони – мені. Світ як дзеркало. Він віддає тобі те, що ти туди посилаєш.

Святкування настання нового, 1981-го року було фантастичним. До оселі сеньйора